Конкурс Шляхами Батьківщини

Білий слон

Білий слон
Автор: Ілона Бекіш

Що відповісти на запитання «Для чого взимку пертися в Карпати»? Думаю, краще промовчати. Вони занадто самодостатні, щоб ще щось комусь пояснювати. Це треба або нічого не розуміти і заперечувати, або відчувати і мовчати, як вони.

Так, було страшно. Особливо, коли дивишся прогноз погоди і слухаєш збоку почергові відмови типу «я ще не доріс (ла) до зимових Карпат, можемо замерзнути, вкриє лавиною і ніхто ніколи не згадає, що колись така (такий) топтали стежки Станіславова (тут уже кожен вставляє своє)».

Але, якщо підкорятися страхам, то можна легко впасти в залежність від них. А мене більше влаштовує залежність від вражень, підкріплена знімками досконалих пейзажів і абсолютної свободи від часу та різного роду умовностей.

Отож, шукаємо наплічник, інфу про те, що треба і чого не треба в поході і, в рекордно короткі терміни, збираємось. В останню ніч перед походом однією рукою шиються бахіли (необхідна річ, коли йдеш по снігу (ми це зацінили), іншою скидається до наплічника найнеобхідніше і, паралельно з цим, міцніє бажання (вже навіть трансформується в потребу!) якнайшвидше закинути все те діло за плечі і рушити туди, де ніщо не має значення.

Це бажання матеріалізується за якихось кілька годин на старій добрій станції «Івано-Франківськ», що за свій вік перебачила, напевно, немало вар’ятів і яку вже нічим, за великим рахунком, не здивуєш. На вокзалі зустрічаємось з нашим провідником і представником майже рідного нам тернопільського турклубу «Кристал», Юрою. При вигляді його рюкзака стає трохи не по собі. Бо коли підходиш до нього впритул – усвідомлюєш, що ти не набагато вища. Не кажу вже про ширину і підйомність.

Івано-Франківськ

Зустріч зі Степком, останні втрамбування, впаковування в маршрутку з гордою назвою «Івано-Франківськ-Верховина», «розбірки» з бабусею, якій чомусь дуже заважав Юрин рюкзак, при тому, що він її взагалі не торкався, а просто дратував збоку (думаю, тут крім рюкзака можна підставити будь-що інше, аби лише посваритися, ну любить це діло наш народ!).

Окреслення Юрою території бабки і нашої, після чого остання притихла, і – вперед до того, що називається «Білий слон»!
Знаменитий (і це, напевно, буде не сказати нічого) про цей надкомфортабельний і унікальний в прямому сенсі (бо один і на нього ще треба встигнути) автобус «Верховина-Шибене», ловимо практично на ходу. Дивуємося свободі перебування в салоні (зима, все-таки, дається взнаки), оскільки з туристів, крім нас, там виявилося лише троє киян і двоє львів’ян.

Різними темпами, різними маршрутами, проте, з одним «бзіком в голові» усі йшли до колиби 4-х зіркового статусу (за мірками карпатських колиб), яка на одну ніч гостинно вмістила в себе всіх охочих. Тут хочеться втулити думку, яка чомусь прийшла в голову, про неймовірне бажання зараження українського народу «духом туризму»!

Але не «спиртпоходівського», а такого, коли ділишся з незнайомою людиною всім, чим маєш, і отримуєш те ж у відповідь. Коли бачиш людину вперше, а відчуваєш себе наче вдома. Коли не стоїть питання, хто піде наламає дров (до речі, гуцули навесні, напевне, були злі як чорти бо не дорахувалися заначки полін у важкодоступному місці колиби, які хлопці оперативно порубали на дрова), назбирає снігу, щоб його розтопити у воду чи подасть гарячого чаю.

Вранці піднімаємося практично в один час і рушаємо кожен, хто коли вважає за потрібне і куди вважає за потрібне. Ми вийшли десь о пів на п’яту ранку. І тут зупиняюся, бо думаю як то краще описати відчуття. Напевно, і не вийде. Вони на те і відчуття, щоб пропустити це самому через себе. Скажу тільки: сніг, як розсипане срібло, чисте небо, в якому зірок, напевне, так як і снігу.

Білий слон

А по ньому розміреними, спокійними кроками втолочуємо стежку догори. Ялинки в мертвих білих вбраннях, місяць, що дивиться на нас загадковим поглядом і сіє донизу холодне, не сильне, і, в той же час, таке, що дозволяє бачити силуети (свої і лісу), світло, відбиваючись від снігу разом з двома нашими ліхтариками і розсіюючись десь у безмежності карпатських гір.

Світанок зустрічаємо тут же. Він піднімається разом з нами догори, губиться між соснами, ховається і наздоганяє, змінює колір із жовто-рожевого на ніжно-фіолетовий і ніби скидає якусь завісу, відкриваючи те, що, наче, і не заховане ні від кого, та, чомусь, не всім видиме…

білий слон карпати

білий слон карпати

Мовчки, як і світанок, ідемо за хлопцями, що вже лишили нам протоптані на снігу сліди (інакше ми би просто завалювалися вниз). Закінчується ліс, відкриваються гори. Це те місце, яке, мабуть, не потребує відповіді на запитання, для чого ходити в Карпати (тим більше взимку).

Стрімка дорога вгору, перші сонячні промені, Вухатий Камінь, Смотрич, неймовірний Чорногірський хребет і десь вдалині то з’являється, то знову зникає Білий слон. Ні, це не глюк як наслідок обмороження, це чорногірська обсерваторія, до якої, власне, ми і йдемо. Хоча, насправді, однаково важлива як ціль, так і дорога до неї. Однаково прекрасна і неповторна.

Білий слон

Білий слон

Здається, їм нема кінця. Вони всюди. Гори, гори, гори! І твої сліди. Лише твої і тих, хто тут з тобою. А ще тиша. Вітер наздоганяв лише у кількох місцях. Причому, були моменти, що, здавалося, полетиш зараз кудись далеко, і лише лижні палиці нагадували, що ти, все-таки, на землі. І вже не думаєш ні про мороз, ні про те, що місцями ледве переставляєш ноги, ні про те, що, здається, трохи відморозила обличчя (як виявилося згодом, таки відморозила), але зовсім трохи і зовсім ненадовго. Воно зникне і не буде й сліду, на відміну від чогось набагато більшого. Це вже, напевне, обмороження 4-ї стадії, яке не лікується. Бо воно десь всередині тебе і торкається чогось менш прозаїчного, ніж тіло.

Білий слон

З горем навпіл і з ще більшим горем для хлопців (які вже встигли добре підмерзнути, поки нас дочекалися) ми прийшли до Білого слона. Фотографії, все-таки, брешуть. Навіть на найкрутіших фотіках. Бо їм не дано побачити того, що бачимо ми. Налюбувавшись ним і, сфотографувавши в пам’яті, спускаємося донизу.

Білий слон

Білий слон

Трохи легше, але, тим не менше, все-одно, складно. Трохи їдемо, трохи падаємо, трохи полегшуємо спуск, вдаючись до допомоги всіх вільних частин тіла, і ми вже знову в колибі. Вечеря, сутінки, які, спустилися разом з нами. Збіг (навіть не спуск) в с. Дземброню і марні пошуки хоч якогось т/з в надії вивезти нас з краю географії на межі з Румунією до того, що зветься цивілізацією.

Причому, марними були не лише пошуки т/з, а й намагання побачити хоч якусь живу душу. Вивчаємо не колесами автобуса (знову підкреслю, єдиного, на який ми не встигли), а власними ногами гуцульські дороги і розташування місцевих сіл. Дземброня, Бистрець, Красник…

Білий слон

білий слон карпати

білий слон карпати

білий слон карпати

Км, км, км…Справа ліс, зліва Чорний Черемош. Посередині, якихось пару метрів дороги над обривом. Зверху – тисячі зірок. Замість електричних стовпів – місячне світло. А в годиннику – ніч.

Надія з’являється разом з баром (а за сумісництвом і магазином з прод-промтоварами) під гордою назвою «Вікторія». То таки точно була наша перемога! Бо місцевий хлопчина «порішав» нам за автобус до Ворохти, збудивши серед ночі знайомого. Чоловік приїхав майже відразу, поскидав нас разом з замерзлими рюкзаками в свій «бус» і цілу дорогу під добірний шансон розповідав спершу біографію «Поп’євана», а згодом і свою власну. От поважаю щирість наших людей!

Далі був теплий вокзал у Ворохті, ностальгічний поїзд з народною назвою «Раховоз», і десь так о 5-й ранку прибуття додому.

Дивна, все-таки, штука – гори…Бо, крім усього, це ще і місце, де не можеш бути однозначним. Навіть з самим собою. Думки, що ти тут востаннє, в ту ж секунду, змінюються на бажання повертатися сюди знову і знову. Достатньо просто підняти голову догори.

Facebook Comments

Залишити коментар