Warning: count(): Parameter must be an array or an object that implements Countable in /home/vseprav/public_html/brodiahy.org.ua/wp-content/plugins/seo-wordpress/seo-rewritetitle-class.php on line 17
Екстрім на рівному місці: з полонини Руни на Воєводин | Невгамовні Бродяги
Шляхами Батьківщини

Екстрім на рівному місці: з полонини Руни на Воєводин

з полонини Руни на Воєводин

Автор: Марта Калиняк

24-26 серпня 2012 р.
Львів – Свалява – с. Тур’я Поляна – полонина Руна – г. Менчул (1295) – г. Полонина Руна (1479) – спуск по схилу до потоку та р. Воєводин – вдсп. Душ – вдсп. Юнтур – вдсп. Воєводин – полонина Прелука – с. Пашківці – Воловець – Львів

Уже два роки поспіль на День Незалежності буваю в Карпатах. Того року традицію продовжено. Щоправда, похід усього на три дні, але що поробиш – у когось робота…

24-го вранці здибаємося з колежанкою на головному вокзалі і … ледве пробираємося на перон – стільки народу на Мукачівську електричку я ще не бачила (зазвичай ми виїжджали на кілька днів раніше). Добре, що хоч квитки Мирося взяла напередодні, а то б довелося стояти як мінімум до Славська. А так ми сидимо на своїх місцях, спілкуємося з іншими туристами і навіть читаємо (у мене тепер з’явилася звичка тягати з собою в мандрівки художню літературу). Поки доїхали до Сваляви, я ще встигла десь із півгодини подрімати.

У Сваляві виходимо на зв’язок з третім учасником, а заодно і провідником нашого походу, Романом, який перебуває у Поляні і якого ми маємо підібрати по дорозі. За його вказівкою знаходимо таксі до Тур’ї Поляни. Водій нам трапився цікавий: спершу розпитував, куди це ми зібралися (на що ми не могли докладно відповісти, бо маршрут знав тільки Роман), що робитимемо нагорі і чи не боїмося, а потім просив взяти його з собою в похід. На жаль (чи, може, на щастя?), його бажанню не судилося здійснитись, принаймні цього разу.

З машини ми вийшли біля форельного господарства (десь о 12:45) і рушили спершу дорогою, а далі стежиною плавно вгору. Місцина була майже безлюдною: окрім кількох чорничників, не бачили нікого. Зате ліс щедро зустрів нас ожиною, так що з самого початку маршруту об’їдалися ягодами і нікуди не поспішали 🙂 На хребет вийшли поміж горами Руна-Плай (1227) і Менчул. На Руну не заходили, зате на Менчулі та його схилах пофоткалися (краєвиди фантастичні!!!) і відпочили.

з полонини Руни на Воєводин

з полонини Руни на Воєводин

Надибали навіть ось такий обеліск – пам’ятку з радянських часів

з полонини Руни на Воєводин

На ночівлю стали на одному з відрогів полонини. Отаборились ще завидна, проблем з водою і дровами не було (до потоку хвилин 15 ходу по схилу і вниз), так що ми нормально повечеряли і поснідали наступного дня (гречки вийшло забагато і ми взяли її з собою – типу на обід або вечерю).
По карті десь прямо під нами мала бути якась печера. Увечері вже не шукали її, зате вранці 25-го витратили більше години на її пошуки, але так і не знайшли 🙁 Поки Роман лазив по схилах, ми з Миросею трохи під’їдали чорниці, які не визбирали місцеві (вони тут працюють, певно, з 5 ранку), зате брусниці було більше і мені навіть вдалося дещо назбирати домів.
По дорозі до самої Полонини Руни перестріли: купу чорничників; прикрашену стрічками і кульками вантажівку, що здалеку виблискувала на сонці і люб’язно зупинилася для знимки:);

полонини Руни на Воєводин

квадроциклістів, які здійняли купу куряви; велосипедистів… У мене чомусь склалося враження, що пішки з великими рюкзаками на Полонину Руну ніхто не ходить 😉 Водночас засмутила засміченість хребта – пластикові пляшки, кульки, різне шмаття… І це ж смітять місцеві! Ті, хто тут живе, працює, дихає!..

полонини Руни на Воєводин

На вершину Полонини Руни зійшли перед обідом (ми зовсім не поспішали, зупинялись біля джерела на схилі). Як звично, я полізла досліджувати залишки військової бази, оглядати краєвиди, вишукувати цікаві об’єкти для зйомок.

з полонини Руни на Воєводин

з полонини Руни на Воєводин

Надибала симпатичні графіті (хто б міг подумати – графіті в Карпатах!!!)

з полонини Руни на Воєводин

з полонини Руни на Воєводин

з полонини Руни на Воєводин

Помилувалася горами (дуже добре було видно Пікуй та його хребет, Гостру, а от Боржава ледве синіла на горизонті), відчула вітер…

з полонини Руни на Воєводин

з полонини Руни на Воєводин

Зав’язали розмову з місцевою чорничницею, яка дуже дивувалася з наших назв “чорниці” та “брусниці” (вона їх називала “яфини” і “чуфизи”).
Погода на хребті була суперова, і мені зовсім не хотілося звідти спускатись. Але Роман обіцяв купання у водоспадах (сонце йому вже допекло), а до них треба дійти завидна. Стежки до водоспадів на карті не було, але віддаль невелика, тож з допомогою GPS ми сподівались туди успішно дістатись. Якби ми знали, ЩО чекає нас попереду, ми б точно змінили маршрут…

з полонини Руни на Воєводин

Спершу ішли по стежці на один з відрогів полонини, а далі почали спускатись по схилу до потоку напролом. Потік був завалений деревами. Не схоже на те, щоб там ходили люди чи навіть туристи. Перший водоспад – Роман казав, що це Душ, – нічим особливим не вразив. Можливо, це і не був водоспад, а просто вода спадала з каміння. Але нашого провідника це не зупинило, і ми посунули далі.
А далі розпочався справжній ХАРД-КОР!!!!!!

Петляння по схилу поміж камінням і буреломами, продирання крізь чагарники, ожину і кропиву – вищу від мого зросту!!! Опіки і подряпини не були найгіршим у тому переході. Найгіршим і найнебезпечнішим було те, що ми крізь зарості (принаймні я точно!) не бачили, що під ногами, і спокійно могли провалитися ногами в ями, особливо коли перелазили через буреломи. Кілька разів зі мною таке траплялося, дивуюся, як я не загубила кросівок, обійшлося тільки порваними штанами… Серед таких завалів ми знайшли водоспад Юнтур – дійсно красивий і потужний, ми ще сперечалися про його висоту: Роман і Мирося стверджували, що він має 7-8 метрів, мені ж він видався нижчим (4-5 м). Доступитися до потоку не було змоги, не говорячи вже про купання, але навіть до того місця, звідки я фотографувала, долітали його бризки і гуркіт заглушував наші розмови.

з полонини Руни на Воєводин

До Воєводина, від якого мала бути вже нормальна дорога, залишалось по карті бл. 300 метрів. Роман гадав, що іти буде легше. Але він помилився. А нам не залишалося нічого іншого, як просуватися вперед. Перейшли вбрід один потік. Потім знову буреломи, каміння, чагарник, ожина, кропива… Мене дивувало, як можна в таких умовах ще їсти чорниці, які подекуди траплялися під ногами?.. Пам’ятаю, що була страшенно зла. Нервове напруження буквально зашкалювало. Ну чому не можна ходити в гори, як нормальні люди туристи, а отак просто піддавати своє життя і здоров’я небезпеці?!…
Благо, що ще не зовсім стемніло і Роман побачив на протилежному березі місце стоянки. Ми врятовані!!! Знову перейшли потік убрід і опинилися якраз над водоспадом. Годинник показував десь пів дев’ятої вечора, але фотографувати водоспад було вже пізно. І купатися в ньому теж. Відстань приблизно в 1 кілометр ми долали майже 3 години!!! Цей водоспад виявився дійсно найбільшим, найпотужнішим і найкрасивішим із побачених того дня, але, гадаю, все-таки краще приходити до нього вдень і до того ж іншою дорогою.
На ночівлю вирішили поки що не ставати, а йти скільки вистачить сил, аби завтра скоріше спуститись до якогось села. Після буреломів і чагарників лісова стежка видалась просто чарівною 🙂 Особливо при світлі місяця та ліхтариків – нічний перехід має свої принади. Зупинилися, щоб трохи перекусити (у мене в рюкзаку ще залишилась ковбаса – як ніколи доречна), і продовжили маршрут. Близько 23 год побачили попереду якісь вогні. То виявилася турбаза “Шипот”. Місць вільних у них не було, але хлопці запропонували нам просторий порожній 20-місний намет (розкладати свій Роман не мав бажання) і пригостили смачнющим карпатським чаєм.

з полонини Руни на Воєводин

Вечеряти ми відмовилися, єдине, чого потребували на той час, – міцного сну.
У неділю, 26-го серпня, пам’ятаючи про 11 кілометрів до Тур’ї Поляни і те, як ходять автобуси у глухі села по вихідних, зірвалися о 6 ранку і навіть вийшли з бази о 7:10. Але до Тур’ї Поляни вертатися нецікаво – ми ж звідти розпочинали маршрут, – тому, спустившись до розвилки, рушили знову вгору – до полонини Прелуки. По дорозі поснідали учорашньою холодною гречкою (Ромко вже кілька разів збирався її викинути, але мені було шкода). Біля полонини вмилися у потічку (нарешті обіцяне ще вчора купання!!!) і навіть погрілися на сонечку 🙂

з полонини Руни на Воєводин

Внутрішнє піднесення перекрило вчорашнє роздратування, з’явилось натхнення мандрувати далі – до нових пригод!.. І недаремно – нас очікували пошуки стежини до Пашківців. Двічі ми розпитували дорогу в полонинських фермерів, але все одно зблудили. Знали, що прорубана і заросла стежка має вивести на маркований шлях, але… Стежка успішно губилася серед дерев і завалів. І знову хард-кор (звичайно, легший, ніж напередодні). Спершу пробували іти вправо, потім намагались траверсувати гору зліва. Врешті знову рушили праворуч. Добре, що хоч не спускалися схилом униз. Після майже годинних кружлянь ми таки вийшли на марковану дорогу. Гадали, що вернемося на полонину, але в якийсь момент я побачила зліва стежку, яка відходила від головної дороги і на якій теж було маркування. Тепер все буде добре!
Ліс тішив тишею і плодами – траплялась соковита ожина. До села вийшли стежиною від Лаврового потоку неподалік Пашківецького лісництва.

з полонини Руни на Воєводин

з полонини Руни на Воєводин

Facebook Comments

Залишити коментар