«Епік фейл по-карпатськи» або «Як не треба подорожувати»

Автор: Анонімний Мандрівник

Якби я була надто гордою і самолюбивою, то ця історія нізащо б не потрапила на всенародний огляд. Я б її ретельно приховувала як чорну пляму своєї біографії. Але оскільки я не така – вуаля, можете прочитати історію моєї лажі і не повторювати моїх помилок. А якщо хочете повторювати – для вас будуть спеціальні поради, як кльово лажонутись.

Все почалось з телефонного дзвінка сестри:

– Алло, в мене тут з’явилось декілька вільних днів між екзаменами. Не хочеш гайнути в Карпати?

Мене на такі речі вмовляти не треба, тож вже наступного дня я їхала в потязі на Львів. Посадку, до речі, здійснювала в Олександрії Кіровоградської області. І там біля вокзалу стоїть ну дуууже мілашечний пам’ятник, як Ленін толкує про жизнь з будьоновцем.

Порада №1: забудьте вдома спальник і взуття для походу.

Експромт – діло хороше, але все-таки рюкзак краще зібрати в мирі та спокої. Я ж так поспішала на потяг, що забула взяти нормальні кросівки (натомість взяла тряпчані кеди – ідеальне взуття для гірського походу), спальник і каремат. Якщо друге і третє ще вдалось відшукати і позичити в когось у Львові, то перше – ні.

Порада №2: переоцінюйте свої сили

Прибувши до Львова ми з сестрою (образно назовемо її Одарка) засіли за картами й інтернатами. Довго обирали вершину, яку ми підкоримо. Трєзвомислящі люди радили, мовляв : «Дівчьонкі, вас тільки двоє, сходіть собі на якісь трав’янисті холміки біля цивілізації і хватить!». Але ніііі, не тут було. Ми обрали Сивулю. На шо всі трєзвомислящі і досвідчені люди тільки розвели руками.

Чому саме Сивуля? Незнаю. Я колись десь почула шо там красіво. От і все.

Для тих хто не в курсі – лікбез з Вікіпедії:

«Вели́ка Сиву́ля — гора в Українських Карпатах. Одна з вершин однойменного хребта, найвища гора масиву Ґорґан. Розташована в Івано-Франківській області. Висота — 1836 м. Складена сірими грубошаровими пісковиками. Вкрита кам’яними розсипищами й осипищами пісковикових уламків розміром до 3 м, що сприяє поширенню обвально-осипних процесів, особливо у місцях знищення дерев і чагарників. «Кам’яні ріки» опускаються схилами до висоти 1400 м і нижче. Рослинність до висоти 1400—1600 м представлена ялиновимилісами, вище криволісся з сосни гірської (жерепу). Відкриті кам’яні розсипища вкриті лишайниками й мохами.»

Ну… ви зрозуміли. Камні, мохи, пробиратись через чагарники… і це нас зупинило? Ні.

Отже, варіант, м’яко кажучи – не з легких. Її вважають однією з найскладніших в українських Карпатах.

Порада №3: продумуйте маршрут в останню ніч перед походом

Шукали в інтернатах різні маршрути, звідки краще починати пішу подорож – з Великої Гути чи з Осмолоди. Чогось я наполягала на Осмолоді (до речі так і не знаю як правильно ставить наголос в назві цього села на краю всесвіту), про що потім пошкодувала.

Отже. Подорож почалась.

Порада №: Сліпо вірте інтернетам.

В якійсь старезній статті Одарка вичитала, що на Осмолоду ходять автобуси з Калуша до 17:00. Ми приїхали в Калуш зі Львова кагбе даже заранєє – в 14:00. Але виявилось, що останній автобус на Осмолоду поїхав ще о 13:30. І сьогодні туди вже нічого їхати не буде. Тож ми почали їхати всякими маршрутками з купою пересадок. З Калуша до Рожнятіва. З Рожнятіва чудом встигли на маршрутку до Ясенів. І тут рух призупинився: сонечко почало заходити, хмарки наповзати, дощик накрапати… А ми такі стоїмо як лохи в Ясені, звідки нам до Осмолоди йти пішки годин 5 як мінімум. І тут по традиції жанру почалась злива .

Ми почали автостопити і водночас рухатись до потрібного нам села на краю цивілізації. Але всі водії були якісь непрівєтліві. Легкові машини далі села не їхали і тому нам не зупиняли. Вантажівки, що возили дерева (як у фільмі «Пункт призначення – 1») якраз з тих місцин, що нам треба – нас тупо ігнорили.

Я вже трохи була придумала запасний план порятунку: на карті був позначений пластовий табір-музей «Сокіл», який стояв на шляху між нами і Осмолодою. Я вже в думках почала продумувати цей варіант. Як ми, не дійшовши до Осмолоди, мокрі й змучені пізнього вечора напрошуємось до пластунів на ночівлю. Я вже уявляла, як ми сидимо біля вогнища з дітками пластунами, молимось перед їжею і співаємо під гітарку «Гей-гу, гей-га, чорти ми лісові»

Але… після години автостопу під дощем, нас, мокрих і злих, нарешті підібрали. Маргінальні пацанчікі на бусі volkswagen. Ну, знаєте, такі бусіки, на яких панки їздили на Вудсток. Такий, який стоїть у Львові біля «Меделін». І, о слава небесам, пацанчікі їхали саме в Осмолоду. Розмова якось не зав’язалась. І слава Богу, бо говорити настрою не було

В цьому бусіку Одарка загубила кришечку від свого Nikona. Покойся з миром, кришечка.

На виході, ми подякувала хлопцям. Я тоді ще в автостопі не шарила і тому не втрималась і таки втулила їм 10 гривень «на півасік», за шо мене сестра потім пиляла. Бо це суперечить канонам автостопу.

В інтернатах писали, що в Осмолоді є будинок лісника в якому можна переночувати. Але коли ми його побачили, то бажання відпало якось саме собою… і ми засумнівались, чи дійсно це той будиночок, який нам радили в інтернатах. Щоб про це дізнатись, я вирушила в розвідку – в чи не єдиний в селі продуктовий магазин. І там одразу якась жіночка запропонувала безкоштовно переночувати в неї.

Як потім виявилось Руслана (так її звали)- з Івано Франківська, вже 25 (!) років підряд кожного літа приїжджає сюди на сезонні роботи, щоб збирати чорницю. За рахунок цього вона й виживає. Тіжола западенська жизнь, коротше кажучи.
Й коли ми лежали в теплому ліжку в більш-менш нормальній кімнаті, я перед сном вкотре дивувалась життю – воно досить цікава штука. Плануєш один варіант, потім ти вже готовий до другого (ночівля в пластунському таборі) а в решті решт все відбувається по третьому – ти спиш в теплі-добрі з дахом над головою). І цією непередбачуваністю життя й прекрасне.

Порада №: якщо ви починаєте піший похід на Сивулю – відправною точку обирайте Осмолоду.

Тільки Осмолода, тільки хардкор!

Осмолода виявилась ще тим Зажопінськом. Раніше це було круте село з розвиненою дерево-переробною промисловістю. Там жило багато лісників, з околиць люди приїзжали туди працювати. Функціонувала вузькоколійка. А тепер… вузькоколійку, ясєн пєнь, розібрали

Насправді ж краще починати з Великої Гути – нормального села з усіма ознаками цивілізації. Відстань до Сивулі така ж сама, натомість ви отримуєте прекрасне маркування до Сивулі, Горган та інших гір. І до самого селища реальніше дістатись.

Як сказав один мандрівник «Найскладніше в поході на Сивулю з Осмолоди, це дістатись власне до Осмолоди». І з ним важко не погодитись.

За дні перебування в Осмолоді ми лише раз (!) побачили мандрівників, і то вони тримали путь на Ігровець.

Порада №: Прогноз погоди – для лохів. Надійтесь на краще – на сонечко, птічєк і безхмарне небо

Ну і шо, що всі прогнози погоди в один голос казали, що в Карпатах – дощі. Взагалі – по всій західній Україні, включно Львів, обіцяли дощі. Але ми вирішили, що синоптики шутят. І до того ж – не дарма ж я їхала з Коровоградської області! Не чекати ж мені, поки дощі скінчиться – треба діяти!

Порада №: Ходіть в Карпати в липні! Постарайтесь обрати сезон дощів.

Одні розумні люде нам згодом сказали, що в них є хороша сімейна традиція – ходити на Сивулю в День Незалежності. І їх жодного разу не застав дощ… Варто взяти на озброєння)

Порада №: Видумуйте велосипед!

На придбаній карті було позначено декілька нормальних маркованих маршрутів. Шо ще треба для щастя? Ніііі, ми вирішили що ми – гуру карпатського туризму – краще шарим в горах, ніж автори карти і маршрутів. І тому ми, такі розумні і хитрожопі, вирішили придумати власний маршрут, поєднавши два маршрути між собою

Порада №: йди в гори у в’єтнамках.

Без коментарів. А чьо? Харашо і кожа дихає)

Отже, незважаючи на дощ ми таки поперлись в гори. Вся халепа була в тому, що ми дві години намагались знайти одну непопулярну стежку, позначену на карті. Замість того, щоб йти більш-менш популярним і маркованим маршрутом. Але її не було.

Порада №: Не сци! Переходь гірську річку вбрід.

Вельми розлючені тим, що нам не вдалось знайти потрібної стежки, мокрі від дощу і пожалені кропивою, ми вирішили вернутись домів, себто до цивілізації. Але повертатись тою самою дорогою назад в нас не було сил і бажання. Тим більш у нас перед очима на відстані сто метрів стояло прекрасне село Осмолода.

Єдине що нас розділяло – це гірська річка на шляху до нього. Неширока але стрімка. І ми вирішили переходити її вбрід. 🙂

Одарка знайшла посох і почала переходити річку в широкому місці. Я знайшла вужче місце. Як виявилось – глибше) Пройшовши десь до середини, мені вже стала вода по пояс. І тут… я не втрималась і течія мене понесла. І за ці 10 секунд, поки мене несла течія горной рєчєчкі, все життя пронеслось перед очима. Забавне кстаті переживання, всім раджу. 🙂 Потім мене, слава Богу, прибило до берега.

Мій наплічник на 70% побував у воді, змок спальник (до кінця походу він так і не висох) і назавжди пішов з життя мій фотоапарат. Ось останній знімок з нього – Одарка переходить Бистрицю:

І тут далась взнаки моя холодова алергія і ще якась таємнича хвороба – коли я купаюсь в холодній воді (в річці, озері), то при виході з неї мене починає трясти, темніє в очах і різко падає тиск.

Каротше, ми почали йти до цивілізації. Знайшли перший ліпший магазинчико-кафешку в селі, попили гарячого чаю. Викрутили свій мокрий одяг. Пояснивши всю ситуацію продавчині про те, шо мені галімо і терміново треба висушитись/зігрітись. Вона люб’язно погодилась прийняти нас у себе вдома за 70 грн («дешевше ви тут ніде не найдете» кінець цитати), але сказала, що без постільної білизни. Ну ок, ми погодились, а шо дєлать. Але мені все галімішало, а продавчиня ніяк не могла приділити нам уваги, бо була зайнята обслуговуванням відвідувачів свого гинделика. Одарка псіханула, пішла в село і знайшла нам шикарнєйші апартаменти, окрему кімнату з постіллю і всіма ділами за ту ж ціну.
Отже решту дня ми лежали в теплих ліжках, сушили свої речі, слухали музику, писали мемуари, зализували рани і сміялись з свого епік фейлу, пообіцявши один одному, що ми про нього нікому не розкажемо. Де-юре – цього дня не існувало)

Дубль два. Трохи висохнувши і забувши всі невдачі вчорашнього дня, ми вирішили повторити підкорення Сивулі.
На виході з Осмолоди знайшли таку рекламу. Невимовна вдячність наповнила наші серця до всих тих, хто невтомно будує гірські дороги!

В принципі, дорога майже до самого підніжжя Сивулі була утрамбована і маючи автомобіль можна суттєво скоротити піший шлях.

Заради однієї цікавинки ми вирішили ненадовго звернути з маршруту. Заховавши наплічники в чагарниках біля дороги, ми пішли вглиб лісу, щоб побачити пам’ятний знак на місці героїчної смерті Шелеста та проводу ОУН.

Стежок не було. Єдиним орієнтиром були ледь помітні червоні хрестики на деревах, нанесені балончиком якимись пластунами-попередниками, що проходили тут до нас. Ці позначки вивели нас через 20 хвилин до несподіваної місцини.

Серед густого глухого лісу раптом з’явилась ось така галявина

Напевно за часів совків це місце було втаємничене і лише обрані люди знали місце його знаходження й втіхаря сюди приходили, щоб вшанувати пам’ять героїв. Принаймні, хочеться так думати.

Досить атмосферне місце. Дивно побачити таку знахідку в глухезному карпатському лісі. Видно, що люди сюди навідуються не так вже й рідко.

Загалом було трохи стрьомно і ми боялись заблукати, тож поспішили назад з цього дивовижного місця, йдучи за рятувальними червоними хрестиками.

Продовживши шлях до підніжжя Сивулі, ми зустрічали сумні, з екологічної точки зору, пейзажі. Бездумне вирубування лісів

По карті ми вже мали дійти до стежки, що повела б нас на вершину Сивулі. Але її не було. На щастя нам на шляху попались люди, які збирали в цій далекій місцині білі гриби і чорницю. Вуйко сказав, що ми самі стежку на Сивулю не знайдемо, тож далеченько з нами пройшовся і вказав нам непримітну доріжку, марковану… синіми поліетиленовими стрічками, що висіли на гілках дерев. «Wtf?» – тихесенько подумали ми. Але таке маркування нас супроводжувало майже до полонини Рущава і фактично врятувало.

Людина, яка не полінувалась в’язати сині стрічки на дерева – якщо ти це читаєш, то знай, що ми тобі дуже вдячні!
Коли в цього доброго самарянина кінчились стрічки, він нанизував на гілки якесь сміття (консервні банки і т.д.) щоб вказати вірний шлях.

Піднявшись до середини Сивулі, ми зрозуміли що вже не встигнемо до ночі піднятись на гору й спуститись до якоїсь стоянки. Тому вирішили зробити привал і ночівлю на галявинці, на якій паслись коні. Їх тут залишили без нагляду і може раз на день до них навідувався пастух, щоб зробити інвентаризацію
Коники були дуже френдлі до нас.

Особливо їм сподобався штатив

О, ледь не забула наступну пораду!

Порада №: Обов’язково візьміть з собою в похід штатив для фотоапарату!

По-моєму, тут все ясно без коментарів. 🙂

Прокинувшись годині о 6й ранку ми подались вперед до Сивулі.

Ми поглядом шукали на деревах рятівний покажчик маршруту, схожий на білоруський прапор – білий-червоний-білий

Ми дійшли до полонини Рущава де знаходились кам’яні руїни старовинного прихистку для туристів. Фоток якого в мене нема. Прекрасне місце для ночівлі, ми пошкодували, що не зробили стоянки тут. І тут ми ( о диво!) знайшли ознаки цивілізації – два намети. Одна дівчинка зпросоння висунула голову з намету, і щиро здивувалась, що ми йдемо на Сивулю. Мовляв непогода. Ми на то не звернули увагу і рушили далі.

Загалом, з полонини Рущини досить зручно мандрувати. Звідси беруть початок купа добре маркованих маршрутів – на Сивулю, Ігровець, Горгани і т.д. Тож епоха синіх поліетиленових стрічок скінчилась – почалось маркування на деревах, схоже на справжній білоруський прапор – білий-червоний-білий

І тут почалось перше коло пекла. Пам’ятаєте ту серію Гарі Потера, де всі блукають в тунелях, заростях кущів і тікають від Волондеморта? 🙂 Так от було з нами щось подібне. Ближче до верхівки гори почались зарослі ялівцю – низькорослої сосни. Багаточисленні стежки між ними були тонесенькими, гілки не давали нам пройти і рвали одяг. Стежок було досить багато і ми знову ж таки шукали поглядом маркування б-ч-б на деревах та на камінні.

Типових карпатських фоток ви в цій статті не побачите по одній простій причині – їх тупо немає.
Ми піднялись.

І на вершині цієї прекрасної гори відкрився чудовий краєвид на прекрасне і феєричне… ніщо. Ми просто стояли в хмаринці і нічого не бачили. Видимість – не далі 15 метрів. Туман туман туман.

Це були хвилини пекла. Морозіще! Якийсь мокрий не-то дощ не-то сніг ріже по шкірі. Шаленний вітер і головне… нічого не видно! НІ-ЧО-ГО! «Мабуть на Евересті щось подібне» – думала я. І лейтмотивом всього цього була панічна думка «МИ ВСЄ УМРЬООООООМ!». Реально.

Слава Богу, що на вершині гори були ось такі штуки, в яких ми ненадовго заховались від шквального вітру, щоб перевести дух, «насолодитись» перебуванням на вершині гори і записати прощальне відео всім рідним та близьким.
Фото зроблене звісно не мною, а невідомим фотографом в сонячну погоду.

Про те щоб підніматись далі на Велику Сивулю, мови вже і не йшло. Мова йшла про те, щоб лишитись в живих!

Порада №: Щоб не впасти ліцом в грязь – можете трохи прибріхувати щодо своїх досягнень.

На питання «Куди ви піднімались?», ми без жодного доккору сумління кажемо, що на Сивулю. І доля правди в цьому є – аборигени називають Малу Сивулю – Сивулею, а Велику Сивулю – Близницею. Насправді ж, по карті це Мала Сивуля, а до Великої Сивулі (власне Сивулі) ми трошки не дійшли. Із-за того ж таки інстинкту самозбереження.

Спустившись вниз, ми зустріли ту ж таки банду з тих двох наметів, яка запропонувала нам разом з ними йти в цивілізацію. Вони зустріли нас дружніми поглядом, сповненими співчуття та іронії, в якому читалось щось на кшталт «А ми ж вам казали».

Але весь сарказм вони зусиллями волі таки тримали в собі

Разів з 10 спитали «Чого ви на вершину поперлись? Як вас батьки пустили?» і т.д.

Ця весела компанія приїхала на вихідні, щоб потрудитись на славу маркування маршрутів. Але попри хмарну погоду вони тупо два дні простояли в полонині Рущина, не ризикуючи йти на вершину. Чого не скажеш про нас – гуру гірського туризму!

Порада №: Не вірте людям. Вони непрохавані песимісти, які намагаються тебе збити з істинного шляху!

Легко вам казати, рібята, якщо ви живете в Івано-Франківську і можете ходити в Карпати хоч кожні вихідні. А я аж з Кіровоградської області не для того сюди перлась щоб жувати соплі у підніжжя гори і чекати нормальної погоди. Все вирішено – підіймаємось!

Як потім виявилось – ці люди мегапрохавані мандрівники. Голова банди – Орест – має польські карти поч.20 ст. зі старими маршрутами. І в нього таке хобі – відновлювати ці стежки, чим він і займається останні років 5 разом з групою зацікавлених цією ідеєю людей, яка складається переважно з його родичів – жінки, сина, доньки, брата і т.д. Шо тут сказати – бравий дядько (до того ж – слухає Лед Зепелін, в свої-то 40 років). Хорошою справою займається, але із-за поганої реклами цієї ініціативи і нерозвиненої туристичної інфраструктури, ці стежки заростають і виходить, шо рібята зря стараюцця. Загалом – хоббі у пана Ореста збиткове.

Порада №2: Подорожуйте Карпатами вдвох.

Нам на цей раз пощастило лише тому, що дурням щастить. Насправді ж було багато таких екстремальних випадків, для яких треба була підмога і вдвох впоратись було вкрай важко.

Потім одна сімейна пара люб’язно запропонувала підвести нас до Івано-Франківська на автомобілі. Ми трошки поламались і погодились. Дай вам Бог здоровля, люди, чиїх імен я не запам’ятала.

Загалом, подорож пройшла недаремно. Хоча б тому, що я засвоїла ряд простих істин: ходити в Карпати – в серпні, готуватись до походу – серйозно, думати – головою.