Буки. Моє відкриття України

Автор: Назарій Задирайко

Одного разу батько повідав мені історію, яка трапилась з ним ще в союзі, коли він вважався відносно молодим спеціалістом. Слава Богу, він встиг попрацювати і на ту державу, і на цю, є з чим порівняти й що розповісти.

Так от, відправляла їх якось робота за кордон, якийсь семінар, це не суть важливо. І повірте, процедура перевірки тих, хто виїздить була геть не жартівлива. Перевіряли вздовж і поперек.

І ось одному зі «щасливчиків» комісія задає питання – А де ви бували в СРСР? А той – Ніде не був. Так, батьки, село. А комісія йому – Вам 29 років, а ви навіть власної країни не знаєте. Покатайтеся трохи, потім ми подумаємо, чи випускати Вас!

До чого це я? Якщо ви любите подорожувати Україною, ви мене зрозумієте. Якщо з якогось дива не любите – кидайте ту клавіатуру і сідайте в автомобіль (автобус, електричку, велосипед) і мерщій. Наша країна несправедливо недооцінена її же громадянами, які ладні витягати з кишені тисячі вічнозелених заради чогось далекого, коли тут своє, рідне і під носом.

Як дівчина у першу шлюбну ніч

Це була прелюдія. А тепер до основного дійства. Дзвонить якось товариш:

–         Ти ж на колесах?

–         Ну!

–         Давай завтра з нами!

–         Куди це?

–         Є одне класне місце в Черкаській області, здається село Буки.

–         Ніфіга собі! Де це ти таке місце знайшов?

–         То не я, друзі. Нам ще машина потрібна.

–         Далеко туди?

–         Точно не знаю, близько 150 км.

Трохи поламавшись, як дівчина у першу шлюбну ніч, я вирішив кинутись у вир спонтанних подорожей. І ні секунди не пожалкував.

Море зелені

Отже, с. Буки – це невеличке село, яких вистачає в нашій країні. Їхати потрібно до Жашкова по одеській трасі, а в самому Жашкові є вказівники на с. Буки, це ще близько 35 км. Неквапливою їздою машиною це займає 2,5 години максимум!

Я часто їздив тою трасою, але або у Білу Церкву, або Умань, або Одесу. А подивитися є на що, я вам скажу. Цікаво починає бути після перетину кордону Київської та Черкаської областей. Одразу попереджаю, їхати потрібно тоді, коли вже дуже зелено, враження будуть найкращі.

Якщо не розганяти машину вище 100 км/год., і встигати дивитися по сторонам, очам відкриваються чудові краєвиди. Зелені лани, всіяні квітами, наче м’який персидський килим. Хочеться вийти і просто зануритися туди з головою. За кордоном областей місцевість стає більш горбистою. А кольори настільки насичені, що фотошоп нервово курить у сторонці. Причому повірте моєму слову, з кожним кілометром все гарніше і приємніше. Їдеш і не розумієш – чому я раніше цього не помічав, як я їздив?

Але наша головна мета попереду. Добираємось до Жашкова і неквапливо просуваємось містом, слідкуємо за знаками і за дорогою. Оскільки швидше 60 тут можна розігнатися на чомусь на кшталт БТР або Т-84, Лансер Х для цього явно не годиться :-).

Залишаємо межі районного центру і тут природа знову відкриває перед нами свої красоти. Здавалось би, ні нічого нового, незвичайного – озера, лани, поля, лісосмуги! Хвиляста дорога не дає розігнатися і насолодитися краєвидом. На під’їзді до села дорога різко робиться прямою, як стріла, оточеною з обох боків деревами, які хиляться одне до одного своїми кінчиками, утворюючи таким чином своєрідний «тунель». Скажу вам, як водій з великим стажем, це щось неймовірне. При цьому, кінець дороги наче в тумані, вже через 2 хв. їзди тобі здається що ти впадаєш наче в транс. З кожним кілометром здається, що дорога звужується, тунель наче нависає над вами і ти ось-ось дійдеш до тієї точки, коли машина вже не пролізе. Але ні, за кілометром новий кілометр, і в якийсь момент здається що ця дорога нескінченна. Обережно, іноді зустрічається і зустрічний транспорт :-).

Шматочок Кавказу в Буках, або язик до Києва доведе

І ось ви приїхали. Нарешті ці кляті Буки! Але що конкретно ми шукаємо? Ніхто конкретно не знає, як воно називається. Ну що, будемо виплутуватися по-столичному, адже язик до Києва доведе. Зупиняюся біля першої ж малої архітектурної форми і намагаюсь запитати у продавщиці, де знаходиться те, куди я приїхав, але не знаю як воно називається!!! Вона запитує – «То ви з Києва?» Напевне на лобі написано! «То вам потрібен кусок Кавказу!». Думаю круто, я гадав Кавказ, це там де Грузія. «Їдьте до першого повороту наліво, а потім дорога буде роздвоюватися, то вам знову наліво різко вниз і потрібно проїхати через міст, а там почуєте!». Хм, почуєте, подумав я. Але загадка манила, оскільки сільська жінка з легкістю здогадалась звідки я і куди саме я приїхав. А отже, я не перший, а значить тут щось таки вартує уваги.

Дорогу вона вказала чітко і на мосту я вирішив відкрити вікно – що ж саме ми маємо почути? І ми почули – вода, шум води. Звідки? Перетнувши міст, знаходимо місце, де прив’язати коня, адже 5-ою точкою розуміємо – ми приїхали.

Як голова колгоспу до Парижу їздив

Густий ліс не дає можливості толком роздивитися – що саме тут. Але ідемо, частково на шум води, частково на осяйний край горизонту. Доходимо і ОПА…ми на краю скелі. Вниз – метрів 50. Трохи моторошно. Але дивимось ліворуч, праворуч, вниз і не можемо видавити з себе ні слова.

Знаєте, є такий анекдот, дуже доречний сюди. Випало якось голові колгоспу поїхати в Париж (ну, буває). Поїхав, подивися, повний вражень вертається в село. Але ж фотоапарату немає і починає значить розповідати, де був, що бачив.

Повсідались всі навколо нього і він значить такий:

–         Іду я значить туди, а там – йоб твою мать!

–         Ууууу!!! – загуділи всі.

–         Повертаю значить я туди, а там – бля, піздєц!

–         Оооо!!! – знову всі під враженням

–         Іду значить прямо, а там – бляха-муха, апупєть!!

–         Оооой!!! – знову всі заохали!

Тут голова колгоспу бачить що одна з жінок плаче.

–         Люба, ти чого зарюмсала?

–         Красота то яка, Петро Нікіфорович!

Так і тут, краса неймовірна, а словами описати – чи Пушкіна запрошувати, чи Єсєніна. Ми окинули оком, візуально визначили де початок, де кінець цього щастя, спустилися з цієї скелі вниз, до води і методично, потихеньку пішли наверх. Ішли по берегу, ішли вбрід, переступали з каменя на камінь і милувались природою. І ось винирнувши із-за дерев відкривається чудова картина – вода по гладеньких каменях стрімко спускається вниз і накопичується у водоймі. Не довго думаючи, на берег летять фотоапарати і ганчір’я!!! Ми з головою занурюємося у воду. Вода така, як лікар прописав.

Охолодивши грішне тіло, одягаємося і йдемо далі вгору. Ліворуч над водою гордо здіймаються розвалини старого млину. Стрімкість потоку збільшується, і вже доволі страшно плигати по гладким каменям. Кроки стають обережнішими. Не шукаючи легких шляхів, було вирішено йти просто по прямій і не тікати на берег. Ще трішки, ще краплю зусиль і ми нагорі. Проходимо під мостом, по якому рухалися 2 години тому, і доходимо до якоїсь стіни. Не просто стіни – це справжнісінький водоспад. Звичайно штучний, але затишний і оригінальний.

Любіть Україну!

З почуттям виконаного обов’язку, спокійною ходою повертаємося до машини, беремо мангал, продукти, кальян, спускаємося вниз і розводимо багаття. Відверто кажучи, почуття переповнювали і хлюпали через вуха. Ніхто з нас не знав, куди він їде. Звичайно ж, решту часу ми присвятили обміну враженнями.

Саме Буки стали тією точкою відліку, з якої почалися численні подорожі Україною, а подивитися є на що. Знаєте, це як перше кохання, яке ніколи не забувається і про яке залишаються лише приємні спогади.

Бережіть Україну !!! Вона у нас одна )))