Автор: Ілона Бекіш
Пропоную читачам сайту відвідати дві подільські печери – Атлантиду й Млинки. Перша знаходиться у Хмельницькій області, друга – на Тернопіллі.
Західний «underground»
Кілометри асфальтових доріг, вогні вітрин, відблиски вуличних ліхтарів в калюжах, списані нотатники обов’язків і необхідностей, тонни фальшивих посмішок. А ще тисячі звуків міста, що опадають на нас пилом невідворотності і неможливості щось змінити. Нам це подобається, нас це тримає і приваблює. В повсякденності воно зветься нашим життям. Гладеньким, блискучим та по-своєму комфортним. От тільки чому так часто хочеться ненадовго зникнути навіть від себе самих…
Я не буду тут розповідати про п’ятизіркові готелі, відмінний сервіс і «all inclusive», а поділюся досвідом, як класичний відпочинок можна замінити не зовсім звичною формою, перенісши його…під землю. І що найголовніше — ні на мить про це не пошкодувати.
Печера «Атлантида»
Відстань приблизно у 190 кілометрів від Івано-Франківська перенесе вас у загадкові лабіринти підземного світу печери «Атлантида». Вона розташована в с.Завалля Кам’янець-Подільського району Хмельницької області. Місцевий провідник і дослідник печери Роман Федчук розповів мені, що печера є найбільшою серед безлічі гротів і штолень Хмельницької області. Про неї вперше стало відомо з 1957 року, коли під час чергового вибуху в гіпсовому кар’єрі с. Завалля відкрився вхід до підземного лабіринту. Згодом, з 1968 р. дослідженням печери почав займатися київський спелеолог Валерій Рогожніков, який і назвав печеру «Атлантидою». Дуже вже вразила дослідника її краса.
Мандрівку до «Атлантиди» з Івано-Франківська найкраще здійснювати власною автівкою. Можна також найняти мікроавтобус, скинувшись разом із друзями на пальне. Власне, таким чином подорожувала одна з відвідувачок печери, лікар-педіатр Мар’яна Коновалова. Поїздка з друзями обійшлася їй у близько 250 гривень (сюди входить 100 гривень — вартість послуг провідників, але суму перед поїздкою краще уточнити).
Дорогою до печери можна оглянути руїни замку-палацу в місті Скала-Подільська, ну і, само собою, знаменитий Кам’янець-Подільський. Проте, як слушно радить Мар’яна, розраховуйте свої сили і час, адже печера готує багато несподіванок.
Екскурсія триває близько п’яти годин. Проте, вона починається вже перед входом в печеру, коли перед тобою раптово вимальовується кількаметрова стіна, по якій, з допомогою провідників, необхідно «видертися» до входу.
Перше випробування себе, перші моменти відчаю, який щосили ховаєте у собі, і, нарешті, перша маленька перемога. Ви всередині. Комбінезон, ліхтарик, які видають провідники ще на вході, і абсолютна тиша. Ось і все, чим будете володіти кілька годин. Ноги тих, хто попереду, поодинокі кажани в стані абсолютного спокою і безмежна кам’яна краса — те, що будете спостерігати.
А ще провідники розповідатимуть багато цікавого. Зокрема, Роман поділився інформацією, що «Атлантида» має три рівні, а в одному із залів («Казка») — чотири. Печера практично на 80% від свого об’єму кристалізована і з 15 існуючих видів кристалів тут налічується 12. Найбільш унікальними є кам’яні «квіти» — гелектити, форма яких не зустрічається у жодній з печер світу. Вік печери 12 мільйонів років. Яким же крихітним в такому безмежжі часу видається власне життя!
Тиша змінюється моторошними історіями провідників про «чорного» та «білого» спелеологів, які, відповідно, шкодять чи допомагають. Підйоми та спуски долаються з допомогою мужньої допомоги того, хто поруч. Ну а відчуття дискомфорту від багнюки і тисячі думок «а що я, власне, тут роблю» змінюються дивним внутрішнім спокоєм, коли виходиш на поверхню.
Печера «Млинки»
Печера «Млинки» розташована в селі Залісся Тернопільської області, приблизно за 140 кілометрів від Івано-Франківська. Один із її провідників, Володимир Бичковський, розповів мені, що із близько ста печер і гротів Тернопільщини (Оптимістична — протяжністю у 243 км, Озерна — 135 км, Млинки — 44 км, Кришталева — 22 км, Вертеба — 9 км, Славка — 5 км, Угринь — 2 км тощо) «Млинки» цікаві тим, що повністю природні, відносно чисті і доступні. Вхід до печери відкрили місцеві жителі під час добування гіпсу.
Як і до «Атлантиди», найоптимальніший варіант подорожі — власним авто або найнятим мікроавтобусом. За порадою Мар’яни Коновалової, на шляху до печери можна відвідати місто Бучач з його замком, монастирським комплексом отців Василіан, ратушею (1750-1751рр.), Чортків з залишками замку початку XVI століття, ратушею (1924 р.), церквами Успіння Пресвятої Богородиці (1583р.), Вознесіння Христового (1630р.), Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії (1854р.), Покрови Пресвятої Богородиці (1905р.), місто Товсте з замковим комплексом кінця XVI століття, палацом XVІІI століття, ратушею, костелом святої Анни (1912р.).
Матеріальний бік подорожі складається з вартості послуг провідників (близько 20-30 гривень, але треба уточнювати перед поїздкою) і витрат на пальне та харчі. Щодо Мар’яни та її друзів, така поїздка обійшлася їм у близько 150 гривень.
Екскурсія триває приблизно три години. В її процесі провідники розповідають багато цікавого, від історії печери до легенд, пов’язаних з нею. Зокрема, Володя поділився зі мною легендою про «червону стежку». Вона розповідає про те, як спелеологи, залишаючись наодинці опівночі в печері, потрапляли на так звану «червону стежку». Вона змушувала добряче блукати лабіринтами в пошуках виходу навіть досвідчених дослідників. Врешті, їм починали вчуватися невідомі кроки, при наближенні яких слід було притиснутися до стіни і зажмурити очі. Тих же, хто цього не робив очікувала зустріч з привидом, після якої нещасні виходили з печери геть сивими.
«Цікавим для мене під час проведення екскурсій, розповідає Володя, — є переконувати людей перебороти себе, якісь свої страхи і фобії. А взагалі печера — це своєрідне поєднання романтики і екстриму. Були випадки, коли туристи пересувалися підземеллям зі свічками, нерідко ми проводили там різноманітні квести».
Хлопець розповів, що найдовший час, який він провів у печері — це 10 днів. Він брав участь у спелеологічній експедиції. А також додав, що туристи теж можуть до них приєднуватись, попередньо отримавши дозвіл в Чортківському спелеоклубі «Кристал», який відповідає за печеру, а також від керівника експедиції.
За його словами, повітря печери корисно впливає на людей. Одного разу із сильним кашлем він взяв участь у експедиції. На третій день кашель припинився, хоча до цього робилися численні безуспішні спроби.
Тунелі, лабіринти, зали…Все змішалося в якусь одну суцільну кам’яну реальність. Замість сукні — комбінезон, замість підборів — потерті кросівки, замість нещирих посмішок довкола — відчуття руки, яка підтримає.
Коли, наче, хробак, намагаєшся протиснутися у, здавалося б, непролазну дірку. Коли змушуєш тіло до речей, на які в повсякденності, воно здавалося б не здатне.
Коли не перестаєш дивуватися все новим можливостям, які відкриваєш у собі. А потім раптово підіймаєш голову і опиняєшся в царстві кам’яного «кришталю».
Розкішна винагорода собі за докладені зусилля. І байдуже, що синці сходитимуть ще тиждень. І навіть неважливо, що подумають люди, коли отака вся замурзана і геть негламурна виберешся з-під землі. Адже там здобуваєш щось набагато важливіше, те, що дозволяє по-новому сприймати себе і навколишній світ.
Інформацію щодо печер можна знайти:
«Атлантида»
«Млинки»
Розтягувати хвилини задоволення, смакуючи каву в зручному помешканні, а чи спуститися туди, де час ненадовго втрачає свій сенс? Ніжитися на зігрітих сонцем шовкових простирадлах, чи в грудах каменю спробувати неймовірне відчуття «безпеки в небезпеці»? Вирішувати вам. От тільки ніколи повітря не смакується так відчайдушно, як після недовгого перебування там, де воно має обмежений доступ. Ніколи барви цього світу не здаються такими яскравими, як кілька годин не маєш можливості їх спостерігати. І тоді починаєш по-новому пізнавати життя. Бо має ціну лиш те, що пізнається на межі втрати.
Боюсь печер.. Клаустрофобія в мене!
povirte,na poverhni ‘strashnishe’:)