Татарка. Лісовими стежками по центру Києва

 

Автор: Назарій Задирайко

Напевно у кожного з вас виникала ситуація, коли з приїздом родичів (друзів, знайомих) необхідно показати їм місто, ну і щось розповісти. І тут ви розумієте, що ніби і знаєте, і самі ходили, а гостю то і показати нічого, і ще гірше, розповісти тим паче. Біда!

Так і в мене одного разу вийшло, приїздила знайома з Москви, на цілих 8 днів, і здавалося, не буде проблем з туристичними маршрутами, навіть план дій накидав і…облажався.

Після такої неприємності якось стало не зручно перед самим собою – а я то про рідне місто нічого й не знаю. Причому, це не було якимось «секундним» явищем, а укорінилось давно і маю надію надовго. В хід пішло все, що було більш менш доступним і погано валялось. Одним із перших яскравих відкриттів Києва, яке залишається улюбленим і до нині – Татарка.

Що таке Татарка? Кмітливі люди подумають, що тут замішані татари і будуть праві на 100 відсотків. Це невеликий район майже в центрі міста, який розташувався між вулицями Глибочицька, Артема, Овруцька з верхньої частини міста і вулицею Фрунзе (колишня Кирилівська) знизу, з Подільської частини. Якщо відкрити карту Києва, то ця місцевість відчутно відрізняється, на фоні щільної забудови центра міста, практично відсутністю доріг і будівель.

На Татарці відсутні якісь конкретні напрямки, по яким можна було б скласти більш-менш зрозумілий маршрут. Ліси й гори! Аби було здоров’я та можливості, гуляй як хочеш і де хочеш. Спробуємо пройтись, не хаотично, а з якимось натяком на системність.

Зручніше всього туди заходити по вул. Олегівська, з Нижнього Валу. Якщо йти від подільської автостанції в сторону Глибочицької, то справа буде вулиця, яка різко піднімається вгору – це Овруцька. Автомобілістам завжди раджу звертати увагу на знаки, оскільки знак «МРЕО», завжди трапляється на очі, коли він менш за все потрібен, але це і є той орієнтир, куди потрібно їхати машиною. Вулиця доволі крута і місцями ще видно бруківку, тому, пильнуйте. Існує навіть легенда, що в 60-ті роки начальник МРЕО, яке знаходиться на горі, підписував техогляд всім, хто зимою, по бруківці заїде до нього своїм ходом!

Піднялися вгору, не розганяємося, шукаємо поворот направо, де повинна бути табличка з номерами будинків 38, 40, 42. Нам туди! Ідемо сміливо вперед і доходимо до гаражів і, якщо вам пощастить, на ціле звалище гордості вітчизняного автопрому – запорожців. Причому, можуть трапитись як понівечені, так і відлизані і помиті. Все просто, місцевий Кулібін збирає старі і робить з того «ге» цукерку. Сам бачив, повірте, трапляються достойні і кумедні варіанти. Ідемо ще далі, спускаємося до гаражів і праворуч знаходимо невелику дірку між гаражами, сміливо пролазимо, то не лігво маніяка 😉

Рішуче проходимо вже протоптану до вас доріжку і йдемо до самого кінця гори, ми на місці. Це – Щекавиця і той самий, славнозвісний, оглядовий майданчик «270 градусів». На думку вашого автора – найтаємничіша і найпрекрасніша гора Міста. З нею пов’язана маса легенд, чуток й іншої народної мудрості. У неї є своє офіційне прізвище – «Місто мертвих». Такий титул гори, що представляє собою суцільне кладовище, де поховання зафіксовані з літописних часів. Як повідомляє “Повість временних літ”, в 912 р. там було поховано київського князя Олега. Пам’ятає Щекавиця і монголо-татарську навалу 1240 р., в результаті якого понад двісті років в місті не було київських святителів.

Потім спорожнілу гору облюбували хлібороби: на її плоскій частині вирощували хліб, на схилах – виноград. У 1770 р. там ховали померлих від чуми (близько 6000 осіб). Загальні “чумні” ями зверху засипали вапном. Через два роки на горі звели міське Щекавицьке кладовище, а ще через десять років – Всіхсвятську цвинтарну церкву. На цвинтарі поховані знатні кияни: Балабух, Лакерд, Барських, Митюк, Войтенко, Романівський. Знайшли там спокій живописець Буряковський, архітектор Меленський, композитор Ведель.

Ще у минулому столітті на Щекавиці мирно співіснували кладовища різних віросповідань: православне, старообрядницьке, католицьке, юдейське та магометанське. А нинішні вулиці Олегівська і Мирна носили назви, що самі говорять за себе – Погрібальна та Чорний Яр.

Щекавиця – страшна, лякає гора. Але чому тоді її аура завжди манила як простих, так і талановитих людей? Між покинутими надгробками по вузьких, занесеним тьмяним листям цвинтарним стежинках іноді приємно прогулятися чи просто полежати. Як би це дивно не здавалося, енергетика там все таки присутня, і щоб це відчути, там потрібно побувати.

А ось ще декілька чуток із сучасності. Вишка, яку чудово видно не тільки з цієї гори, в найкращі свої часи глушила частоти радіостанцій загниваючого капіталізму, але після досягнення домовленостей тогочасного міністра закордонних справ СРСР Е. Шеварнадзе, в обмін на економічні преференції, глушити «голоси свободи» вишка перестала. Тепер там залишки військової частини, в одному з підвалів якої кмітливі підприємці виробляють…пельмені.

Виходимо так само, як і заходили, і рушаємо далі по вул. Лукьянівська. Буквально 150-200 метрів і перед очима постає сучасна гордість Татарки і те, чого так довго домагалися місцеві жителі – мечеть “Ар-Рахма” (що з арабської перекладається як “милосердя”). Будували її як в мультику про Чебурашку – «строили, строили и наконец построили». Туди можна сходити, здається нікому не відмовляють і нікого там не б’ють, але будьте готові до того, що вас почнуть «навертати до своєї віри» й це може затягнутися більше ніж на 15 хвилин.

Що ж воно таке, та Татарка? Першими поселенцями стали 60 татарських сімей, основним заняттям яких у той час були миловаріння і торгівля. У Києві вони промишляли тим, що розвозили свій товар по місту і прилеглих селах. Потім стали скуповувати і перепродавати старі речі. На горі в районі вулиці Лук’янівськіої вони заснували татарський базар «Шурум-Бурума». Цей ринок проіснував до 1940 року. Купити тут можна було шкіряні куртки і чоботи, татарські шаровари. З їжі – традиційне для татар м’ясо конини, пиріжки з м’ясом – «Перемечь», торти «Чак-чак», вареники на пару з цибулею і м’ясом – манти, солодощі – пахлаву і рахат-лукум. Причому, торгівля на базарі велася суто вночі.

Трохи далі мечеті, де закінчується кладовище і ще не починається свіжовідремонтована будівля Державтоінспекції, є прохід, аналогічний до першого, так само повз гаражі і крізь зелені хащі. Трішки терпіння і ви вийдете на гору Юрковицю. Така сама аура, ті самі відчуття і ті ж самі чудові краєвиди.

Юрковиці, Юрковець, Юрківка, Сверховіця – все це різні назви історичної місцевості, Струмку, урочища (Юрківській байрак) та височини у Подільському и Шевченківському районах. Струмок Сверховіця, Що протікав у Юрківському байракові й впадав до річки Почайни, відомій з часів Київської Русі. Від 1895 Струмок у колекторі. Назва «Юрковиця» – пізнішого походження, надана місцевими жителями як переінакшення назви «Сверховіця» або за характерними прикметами струмку (звивисте русло, стрімка течія). У XVIII столітті Юрків Струмок і ставок (у XIX столітті його вже не існувало) фігурують Як кордон між володіннями Кирилівського монастиря та Київського магістрату. У 1767 траса сучасної вулиці Ніжньоюрківської згадана як Чикирдін узвіз.

Знову ж таки, виходимо на вул. Лукьянівську і повз лігво наших бравих забезпечувачів безпеки дорожнього руху прямуємо вниз, доки з правої сторони не побачимо сходи, що ведуть вгору. Не дивуємося місцевим ароматам, тут – це звична справа. Піднімаємося і потрапляємо на найкоротшу вулицю Києва (здається, 250 метрів) – Стару поляну. Крім стареньких будиночків, кидається в очі нумерація будинків. Але для Міста то звична справа, дуже часто коли вулиці ділились (укрупнювались, об’єднувались) а нумерація залишалась старою і нікому до неї справи не було.

Долаємо ці нещасні метри, на перехресті піднімаємося лівіше і ми вже на вул. Отто Шмідта. Отто вчився у могилівськії гімназії (з другого класу по п’ятий), потім – в одеській (шостий клас). У 1907-му сім’я переїхала до Києва, поселившись на нинішній вулиці Івана Франка, 26 (будинок зберігся). 16-річний Шмідт пішов в 7 клас 2-й чоловічої гімназії, що знаходилася в декількох хвилинах ходьби від будинку (зараз бульвар Шевченка, 18). Навчався він блискуче, вважався одним із кращих учнів гімназії.

Згодом батько придбав власну садибу на Верхньо-Юрківській, 34 (вона і є теперішня – Отто Шмідта) – дерев’яний будинок, що складається з двох квартир по три кімнати в кожній, двох флігелів, фруктового саду, в якому росли 30 яблунь і груш, кілька вишневих і абрикосових дерев, а також кущі малини та червоної смородини.

Вулиця, знову ж таки, невелика і вже багато в чому осучаснена, але все одно, наявність старовинних будиночків зберігає той шарм, який притягує сюди знову і знову.

На черзі – остання з трьох вершин Татарки. Навпроти перехрестя вулиць Отто Шмідта та Соляної (до речі, з XIX століття відома як Вовчий яр. Перейменована в 1915-му на прохання місцевих мешканців. В свій час на вулиці було багато колодязів із солоною водою) є знову ж таки – ничка між гаражами. Знову ж таки, йдемо сміливо, двох різних шляхів там бути не може і виходимо на третю, останню, гору нашого маршруту. Відверто кажучи, не знаю чим вона кардинально відрізняється в історичному сенсі від попередніх двох, але ж знову таки – краєвиди і аура. Не дивуйтеся горам сміття, так ніби ви не знаєте в якій країні живете 🙂

Для тих, хто на підборах, хто не прихильник екстриму чи просто боягуз, раджу повернутися назад, на вул. Отто Шмідта. Хто ж сміливо кидає виклик труднощам, починаєте спускатися з гори найкоротшим шляхом – вниз. Лівіше від пікової точки буде ледь помітна стежинка. Якщо все вірно, то ви спуститесь на невелику галявину на якій серед високої трави виднітимуться металеві та бетонні хрести. Знаходите в чагарях ще раз щось схоже на стежинку, і потихеньку спускайтеся вниз. Не дивуйтеся, серед лісу вам трапляться і зелений паркан, і будиночки, і ще багато чого цікавого. Трішки терпіння і вийдете на вже згадувану вул. Фрунзе.

Іноді, вкотре прогулюючись цими місцями, ловлю себе на думці, що звідкись у мене виникає ностальгія по не існуючим речам, яких я не бачив і не міг бачити. Починаючи з 1970-х років одно-двоповерхову Татарку поступово стали ліквідовувати. Закінчився час дерев’яних будиночків, голубників і палісадників з маргаритками, незабудками, трояндами, бузком. Час великої кількості диких фруктових садів з музикою джмелів. Росли тут безпритульна шовковиця, дика малина і райські яблучка. Над ярами парили паперові змії.

На цьому можна вважати один з багатьох татарських маршрутів пройденим. Сподіваюся, я зачепив вас і у вас з’явиться бажання пройтись не тільки цим маршрутом, але й розвідати нові і невідомі куточки.

Дякую за увагу 😉