Автор: Юлія Кулакова
Кілька днів поспіль, прокладаючи шлях між ямами вітчизняних доріг, один за одним оглядали ми тернопільські замки. Щось вражало розмахом, щось заворожувало духом історії, щось обурювало голими спаплюженими уламками, щось захоплювало неймовірними краєвидами… Але один замок запам’ятався як такий, що має янголів-охоронців: Жанну і Славка.
Під зачинену браму замку в Золотому Потоці ми приїхали під вечір. Ішов дощ. Прикрившись хто чим, вирушаємо оглядати замок по периметру. Діємо за доведеною до автоматизму схемою: шукаємо дірку в обороні, прориваємося, оглядаємо об’єкт та відступаємо. Аж тут нас приголомшила новина — ні самообслуговуванню, нам проведуть екскурсію!!!
Бачимо двох сухих стареньких: вона — колишня директорка місцевої школи Жанна Олексіївна, він — просто Славко. Знайомимось. Нас величають любителями історії. Любителів історії тут ретельно оберігають від протягів, тож стаємо там, де нам вказують.
Жанна Олексіївна із захопленням розповідає про середньовічний замок, про власників — братів Потоцьких (хто б сумнівався?), про долю пам’ятки за радянських часів, про сьогодення…
У внутрішній надбрамній частині замку бачимо вікна, прикрашені кам’яними різьбленими елементами з портретами власників: графа Стефана Потоцького та його дружини — Марії Могилянки (двоюрідної сестри київського митрополита Петра Могили). Щоправда, хто з них хто — питання відкрите. У середньовічній кам’яній мордашці важко впізнати графиню-красуню:
Так виглядає нині палац, в якому за радянських часів розташовувалася школа.
Внутрішнє планування палацу цікаве тим, що всі кімнати в ньому — наскрізні.
Пан Славко
Покинувши палац, наш гід з таємничою усмішкою та вогником у очах супроводжує нас до однієї з веж. Там з небаченою гнучкістю пролазить поміж розвалинами і вказує на вцілілий ще з часів будівництва замку дубовий брус під бійницею.
Навіть не знаю, що зворушує більше — пропахле історією дерево чи сяяння Жанни Олексіївни від того, що вона поділилася з кимось своїм скарбом.
Рушаєм далі. Політ фантазії радянських людей щодо практичного застосування середньовічних замків вражає: від психлікарень до станцій заправки газових балонів. Зухвалою плямою кидається в очі зовсім недоречний в цьому архітектурному ансамблі сарай, який виявляється… в’язницею НКВС.
Сирі камери, грубка в кабінеті слідчого, сліди від куль на дверях… Стіни наче оштукатурені людським болем і розпачем, просотані слізьми і кров’ю. Одразу в пам’яті спливають страшні картини з “Архіпелагу Гулагу” Солженіцина, “Саду Гетсиманського” Багряного…
І вже зовсім інопланетною виглядає в цьому місці обірвана інструкція з правилами поведінки дітей (очевидно, висіла тут за часів перебування в межах замку школи).
Стомлені та вражені побаченим, покидаємо замок, але наша екскурсія продовжується. Нас перехоплює Славко, хранитель місцевого костьолу. Старий католицький храм Божий, що перетворився на сільський клуб за радянських часів, нині набуває втрачених рис.
Маленький ліричний відступ. Уявіть собі корінь рослини: міцний, пружний, жилавий; можна зігнути, але зламати важко. Саме таким здався нам Славко — маленький висушений дідусь, корінь, сплетений з волокон ентузіазму, волі й таланту. За матеріальної підтримки небайдужих (переважно польського люду) він самотужки піднімає цю холодно-величаву споруду: розписує, штукатурить, столярує… Здається, не існує нічого такого, чого б він не зробив для свого підопічного.
На старовинних фресках зображені брати Потоцькі.
Після оглядин залу нас заводять до “службових” приміщень. Тут Славко із гордістю демонструє храмове начиння: старі інструменти, картини, предмети церковного побуту, навіть одяг священнослужителів. Здається, ще трохи – і ми стоятимемо у святкових церковних ризах…
Як без десерту? Піднімаємось крутими гвинтовими кам’яними сходами кудись під самий шпиль храму…
і бачимо… двох юних символів миру)
Дякуємо за золотий потік цікавих історій і душевного тепла Жанні Олексіївні та Славкові.
