ТРАВІН, Ґлєб Лєонтьєвіч

Видатний веломандрівник, авантюрист і бродяга Ґлєб Лєонтьєвіч Травін народився 28 квітня 1902 року у псковському селі Касьєво (Росія). Прославився на весь світ тим, що у 1928-1931 рр. здійснив подорож на велосипеді вздовж кордонів СРСР, включно з арктичним узбережжям, загальною довжиною 85 тисяч кілометрів.

Травін народився у родині лісника. Змалку батько навчив Ґлєба виживанню у дикій природі – знаходити їжу й місце для ночівлі в лісі та полі, харчуватися, за потреби, сирим м’ясом. Ці навички ще знадобляться мандрівнику, як ми скоро дізнаємось.

У 1923 року до Пскова приїхав голландський велосипедист, що об’їхав мало не всю Європу. Тоді наш герой подумав, що він нічим не гірший, й вирішив здійснити значно тривалішу й складнішу веломандрівку.

На підготовку до велопереходу пішло 5 років, під час яких Травін проїхав на своєму залізному коні тисячі кілометрів по Псковщині.

Після служби в Армії Ґлєб перебрався на Камчатку, де продовжив свої тренування вже на новенькому японському ровері.

У велоподорож Травін вирушив 10 жовтня 1928 року. До Владівостоку він дістався пароплавом з Камчатки, потім сушею на американському ровері поїхав через Далекий Схід, Сибір, Середню Азію, Закавказзя, Україну, Центральну й Північно-Західну Росію – 45 тисяч кілометрів вздовж кордонів СРСР суходолом.

Усю арктичну частину кордону вздовж Північно-Льодовитого океану від Кольського півострову до мису Дєжнєва на Чукотці Травін подолав на велосипеді, мисливських лижах і собачій упряжці. Побував у Мурманську й Архангельську, на островах Вайґач і Діксон, у селищах Хатанґа, Рускоє Устьє, Уелен і багатьох інших екзотичних місцях. Закінчилась мандрівка поверненням на Камчатку.

Після повернення Травін тренував велосипедистів, мотоциклістів і автомобілістів, продовжував займатися спортом. Під час ІІ Світової працював викладачем військової справи у Камчатському моррибтехнікумі.

1962 року мандрівник повернувся до рідного Пскова. Помер у жовтні 1979.

На честь Травіна було названо клуби мандрівників у наших Лозовій і Львові, а також у російському місті Петропавловськ-Камчатський і німецьких Берліні й Ґері.

Нижче ми подаємо переклад статті про Ґлєба Лєонтьєвіча, що вийшла у журналі “Вокруг Света” у 1975 році. Будь-ласка, не полінуйтесь і прочитайте текст до кінця – це вражає!

 

“Канатоходець працює під куполом цирку зі страховкою. Щовечора він може повторювати свій небезпечний номер і розраховувать залишитися живим, якщо зірветься. Я ж не мав жодної страховки. І багато з того, що трапилося в дорозі, я не зміг би повторити ще бодай один раз. Є речі, про які не хочеться згадувати. Та й будь-хто на моєму місці, мабуть, не мав би бажання розповідати, наприклад, як він вмерз, немов жаба, у лід неподалік Нової Землі.

Це сталося рано навесні 1930 року. Я вертався по льоду вздовж західного узбережжя Нової Землі на південь, до острова Вайґач. Весь день був ураганний східний вітер. Його шквальні пориви скидали мене з велосипеду й волокли по льоду на захід. Тут мені став у нагоді ніж. Я вганяв його у кригу й тримався за руків’я, поки вітер трохи не стихав. Влаштувався на нічліг далеко від берега, у відкритому морі. Як завжди, вирубав сокирою декілька цеглинок зі спресованого снігу, зробив схованку від вітру. Біля узголів’я поставив велосипед переднім колесом на південь, щоб вранці не витрачати часу на орієнтування, загріб на себе побільше пухкого снігу замість ковдри й заснув. Спав я на спині, схрестивши руки на грудях, – так було тепліше. Прокинувшись, не міг ані розтиснути рук, ані повернутися… Вночі поряд із моїм прихистком утворилась тріщина. Виступила вода, й сніг, що вкривав мене, став кригою. Отож, я опинився у пастці з льоду, вірніше – у льодяному скафандрі.

На поясі в мене був ніж. З великими труднощами визволив одну руку, дістав ножа й почав відколупувати лід навколо себе. То була дуже виснажлива робота. Лід відколювався малесенькими шматочками. Я геть виснажився, поки визволив себе по боках. Але зі спини себе відбити було неможливо. Смикнувся усім тілом вперед – і відчув, що в мене з’явився льодяний горб. Черевики теж неможна було вивільнити повністю. Зверху я їх почистив від льоду, а коли висмикнув ноги, обидві підошви лишилися у крижаній тверді. Волосся змерзлося й стирчало грудками на голові, а ноги були майже оголені. Обледенілий одяг заважав сісти на ровер. Довелося плентатись із ним по сніжному насту.

Мені пощастило: я натрапив на слід оленя. Хтось недавно проїхав на нартах. Слід був свіжий, ще не запорошений снігом. Довго йшов я цим слідом. Врешті-решт він привів до житла. Я піднявся на острівець і побачив цівку диму на узгірку.

Від радощі раптом відібрало ноги. Я поплазував на самих лише руках до ненецького чуму.

Ненці, помітивши мене, зі страхом розбіглися. Не дивно, адже вигляд я мав жахливий, наче прибулець з іншої планети: на спині льодяний горб, довге волосся без шапки та ще й велосипед, котрий вони напевно бачили вперше.

Насилу я піднявся на ноги. Від нажаханих ненців до мене вийшов старий дід, але зупинився на безпечній відстані. Я зробив крок до нього, а він – від мене. Став пояснювати йому, що обморозив ноги – мені здалося, що дід розуміє російську, – та він і надалі задкував. Знесилений, я впав. Старий нарешті наблизився, допоміг підвестися й запросив до чуму.

З його поміччю я зняв із себе одяг, вірніше не зняв, а розрізав по шматках. Вовна на светрі змерзлась, тіло під ним було біле. Я миттєво вилетів з чуму й почав розтирати себе снігом.

Тим часом у чумі приготували обід. Господар покликав мене. Я випив кварту гарячого чаю, з’їв шмат оленини – аж раптом відчув страшенний біль у ногах. До вечора великі пальці набрякли, замість них – сині кулі. Я побоювався гангрени, тому вирішив зробити операцію.

У чумі нікуди було сховатись від  насторожених поглядів. Довелося ампутувати обморожені пальці на очах у всіх. Я обрізав ножем набряклу масу, зняв її, як панчоху, разом з нігтем. Рану змочив гліцерином (я заливав його у камери велосипеду, щоб вони краще утримували повітря на морозі). Попросив бинт у старенького – і раптом жінки з крикама «Келі! Келі!» повискокували з чуму. Я перев’язав рану носовю хустинкою, розірвавши її навпіл, і взявся за другий палець.

Потім, коли операція закінчилась і жінки повернулися до чуму, я поцікавився, що то є «Келі». Дід пояснив, що це чорт-людожер. «Ти, – каже, – ріжеш сам себе й не плачеш. А це лише чорт так може!»

Мене вже приймали за дідька у Середній Азії. В Душанбе у травні 1929 року я зайшов до редакції місцевого часопису з проханням перекласти таджицькою напис на нарукавній пов’язці: «Мандрівник на велосипеді Ґлєб Травін». Редактор сказав, що не знає, як перекласти слово «велосипед». Велосипедів на той час майже не було в тих краях, і це слово мало хто розумів. Врешті-решт велосипед переклали як шайтан-арба – «бісовий віз».

У Самарканді надрукували іншу нарукавну пов’язку – вже узбецькою мовою. Але переклад “шайтан-арба” так і залищили. Не знашлося більш вдалого слова для мого двоколісного друга й у туркменській мові . З Ашґабату в піски Каракуму я також поїхав на «бісовому возі».

У зв’язках з нечистою силою мене підозрювали й у Карелії. Там суцільні озера, а я проїхав їх навпростець по першому листопадовому льоду. До цього в мене вже був досвід подібного пересування. На Байкалі наглядач маяка підказав, що взимку в Сибіру найзручніше їздити по льду. За його порадою я перетнув на ровері замерзлий Байкал, а потім продирався крізь тайгу по скутих морозами руслам річок. Отож, замерзлі озера у Карелії не були перепоною. Скоріше перепоною були чутки, буцімто по озерах їде на дивному звірі дивна людина з залізним обручем на голові. Обручем вважали лакований ремінець, яким я перев’язував довге волосся, щоб воно не спадало на очі. Я дав обітницю самому собі не стригти волосся, поки не закінчу свою подорож.

Чутки про дивовижну людину дійшли до Мурманська раніше за мене. Коли я в’їхава на околицю міста, мене зупинив якийсь чоловік у валянках. Він виявився лікарем на прізвище Андрусенко. Старожил Півночі, він у жодних чортів не вірив, але те, що чув про мене, вважав надзвичайним. Ескулап помацав мою хутряну куртку, черевики, а потім спитав дозволу обстежити мене. Я погодився. Він намацав пульс, послухав легені, постукав по спині й по грудях і задоволено сказав:

– У тебе, брате, здоров’я вистачить на два століття!

Збереглася світлина цієї зустрічі. Інколи я з посмішкою розглядаю її: лікар-атеїст – і той одразу не повірив, що я просто добре тренована людина, захоплена незвичною мрією! Так, мав рацію Альберт Ейнштейн: «Забобони важче розщепити, ніж атом!»

Три мої улюблені герої – Одисей, Дон-Кіхот і Фауст захопили мене своєю неймовірною жагою пізнання. Одисей чудово витримує удари долі. У Дон-Кіхота була висока ідея безкорисливого служіння красі й справедливості. Усі троє втілюють у собі виклик загальноприйнятим нормам і уявленням. Усі троє давали мені сили у важкі хвилини, тому що, вирушивши до Арктики на велосипеді, такий виклик загальновідомому кинув і я.

Незвичне лякає як людину, так і звіра. Коли я дерся крізь нетрі усурійської тайги, мого двоколісного супутника злякався… тигр! Тварина довго переслідувала мене, ховаючись у кущах, грізно гирчала, тріскотіла гілками, але так і не наважилася напасти. Ніколи тигр не бачив такого дивного звіра «на колесах» і тому вирішив утриматись від агресивних дій. У мене ж тоді навіть не було з собою рушниці.

В подальшому я неодноразово переконувався, що усі тварини – у тайзі, пустелі чи тундрі – боялися нападати на мене саме через велосипед. Їх відлякував його яскравий червоний колір, блискучі нікельовані шпиці, масляний ліхтар і прапорець, що майорів на вітру.

Страх перед незвичним є інстинктивним. Я сам відчував його багато разів під час подорожі. Особливо страшним для мене був той день, коли я пішов з чуму після операції. Я дуже важко переставляв налиті болем ноги й був таким слабким, що на мене наважився напасти голодний песець. Це хитра, зла тваринка. Зазвичай він боїться нападати на людей, а тут почав хапати мене за торбаса (хутряне взуття народів російської Півночі – прим. “Бродяг”), які подарував мені старий ненець. Я впав у сніг, песець накинувся зі спини. Скинув його з себе, метнув ножа. Та песець верткий, влучити у нього важко. Став діставати ножа з кучугуру – песець увіп’явся у руку, вкусив. Все ж я його перехитрив. Потягнувся знову за ножем лівицею, песець кинувся до неї, а я його правицею – за холку.

Шкура цього песця потім мандрувала зі мною до Чукотки. Я оперізував нею горло замість шалику. Та думка про напад песця ще довго мене переслідувала, неначе кошмар. Я мучив себе здогадками: чи бува не скажений цей звір? Адже вони ніколи не нападають на людину поодинці! Чи я просто був настільки слабким, що песець обрав мене своєю здобиччю? Як же тоді боротися з льодяною стихією?

Я підготував себе до подорожі лише з розрахунком на власні сили. Поміч ззовні була для мене лише завадою. Особливо гостро я це відчув на борту криголаму “Ленін”, що застряг у крижаному полоні біля Нової Землі у Карському морі. Погодні умови у липні 1930 року в тих місцях були надзвичайно суворими. Шлях до гирла Єнісею, куди криголам вів цілу вервечку радянських і зарубіжних суден, було закрито брилами льоду. Довідавшись про це, я взяв на факторії острову Вайґач старого човна, відремонтував його, поставив вітрило й рушив з лікарем і ще двома подорожніми до місця «полону» криголама. Дійшовши до льодових полів, ми покинули човен і дістались борту корабля пішки… Частину шляху все ж вдалося проїхати на велосипеді.

Потім під час  прес-конференції, яку капітан криголаму влаштував у кают-компанії, я повідомив, що Ґлєб Травін не перший велосипедист у полярних широтах. Велосипед був на озброєнні останньої експедиції Роберта Скотта до Південного полюсу в 1910-1912 роках. Його використовували для прогулянок на головній базі експедиції в Антарктиді.

Я розповів, що мандрую ровером вздовж кордонів СРСР з вересня 1928 року. Почав з Камчатки, проїхав Далекий Схід, Сибір, Середню Азію, Крим, середню смугу Росії, Карелію. І ось тепер збираюсь доїхати до Чукотки.

Розповів я і про підготовку до цієї подорожі. Розпочалась вона 24 травня 1923 року, коли до Пскова дістався голландський велосипедист Адольф де Грута, що об’їхав майже всю Європу.

«Голландець може, – подумав тоді, – а я хіба не можу?» З цього питання й зародився у мені інтерес до наддальніх рейсів.

На підготовку пішло п’ять з половиною років. За цей час я наїздив тисячі километрів на велосипеді в себе на Псковщині, причому їздив у будь-яку погоду й по будь-яких дорогах. Батько-лісничий ще у дитинстві навчив мене знаходити їжу й нічліг у лісі чи в полі, навчив харчуватися сирим м’ясом. Ці навички я намагався ще більше розвивати у собі.

Під час служби в армії, котору я проходив у штабі Ленінградського воєнного округу, я поглиблено вивчав географію, геодезію, зоологію й ботаніку, фотографування, слюсарську справу (для ремонту велосипеду) – власне, все, що могло стати у нагоді для далекої виправи. Ну й звісно, загартовував себе фізично, беручи участь у змаганнях з плавання, штанги, у велосипедних  заїздах і гонках на човнах.

Коли демобілізувався з армії у 1927 році, отримав спеціальний дозвіл від командуючого Ленінградським воєнним округом на поїздку до Камчатки. Хотів випробувати себе в абсолютно невідомих умовах.

На Камчатці будував першу електростанцію, яка дала струм у березні 1928 року, потім працював на ній електриком. А весь вільний час забирали тренування. Випробував себе і велосипед на гірських стежках, на переправах через стрімкі ріки, у непролазних лісах. На ці тренування пішов цілий рік. І, лише переконавшись, що велосипед мене ніде не підведе, вирушив з Петропавловську-Камчатського у Владівосток.

Я розповів про все це, відмовившись від запрошення капітана криголаму сісти. Стояв, переминаючись з ноги на ногу, щоб вгамувати нестихаючий біль, боючись, що люди помітять це. Тоді, думав я, мене не відпустять з корабля. Заперечень у присутніх в кают-компанії і без того було достатньо. Керівник Морської Карської експедиції, професор Н. І. Евґєнов, наприклад, заявив, що він 10 років вивчав Таймир і гирло Єнисею й знає, що взимку там не лишаються навіть вовки. Морози й заметілі в цих краях женуть усе живе на південь.

На моє зауваження, що взимку я наддаю перевагу їздити по льоду, а не узбережжям океану, знаменитий гідрограф лише замахав руками й назвав мене самогубцем.

Але я вже знав: якою б суворою не була зима у прибережних арктичних льодах, життя там повністю не завмирає. Від сильних морозів у кризі утворюються тріщини. Кожна така тріщина дає про себе знати відчутним гулом. Разом з водою до цієї тріщини лине риба. Пізніше я навчився ловити її гачком з велосипедної шпиці. На день мені вистачало дві риби. Одну я з’їдав свіжою, іншу – мороженою, як строганину.

Крім риби, до мого меню входило сире м’ясо. У місцевих мисливців я навчився вистежувати й стріляти північного звіра – песця, тюленя, моржа, оленя, білого ведмедя. Я їв двічі на добу- о 6 ранку й о 6 вечора. 8 годин щоденно забирала дорога, 8 годин – сон, решта часу – пошук їжі, облаштування місця ночівлі, записи у щоденнику.

Їзда на велосипеді по твердому сніжному насту лише на перший погляд видається неможливою. Поблизу берега припливи й відпливи утворюють тороси. Я уходив на десятки кілометрів вглиб океану, де були крижані поля, що дозволяли інколи набирати велику швидкість…

І все ж тоді на криголамі ніхто з пристуніх у кают-компанії не сприйняв серйозно мій намір дістатися ровером до Чукотки. Мене слухали з цікавістю, дехто навіть захоплювалися, але всі вважали, що цей план здійснити неможливо.

Ночувати мене залишили у лазареті судна. На криголамі не було вільної каюти, і все ж я мав підозри, що хтось помітив, що з ногами у мене не все гаразд. Ці побоювання мучили мене усю ніч. Вранці, аби довести, що ноги в мене здорові, я покатався на палубі на велосипеді. А потім подякував морякам за гостинність і сказав, що йду на пароплав «Володарскій», которий застряг у льоді кілометрах у тридцяти від криголаму «Ленін».

Тільки після цього мене погодилися відпустити з криголаму, хоч відшукати пароплав посеред льоду було нелегко.

Я уходив з криголаму о 6 годині ранку. Не зважаючи на ранній час, усю палубу було заповнено людьми, неначе їх підняли за тривогою. Я почувався немов на суді, спускаючись по штормтрапу на лід разом з льотчиком Б. Г. Чухновскім – він сфотографував мене на прощання.

Тільки-но я відійшов од криголаму, як почув три гудки…

Дуже важко було не дивитися в бік криголаму. Я намагався якомога скоріше сховатись за торосами, щоб він зник з поля зору. Боявся, що мене потягне назад до нього. Я усвідомлював, що йду від життя – від тепла, їжі, даху над головою.

Дістався пароплаву «Володарскій» вчасно: на наступний день вітер розігнав крижини навколо нього, і судно власним ходом дійшло до порту Діксон. Далі мій шлях лежав на півострів Таймир.

У кінці жовтня 1930 року я переїжджав Пясіну, найбільшу річку на Таймирі. Шість років по тому на ній почали будувати Норільськ. Річка нещодавно замерзла, лід був тонким і слизьким. Вже ближче до протилежного берега я впав з роверу і проламав кригу. Вилізти з пролизини було дуже тяжко. Лід кришився під руками, ламався під моєю вагою. Коли я відчув, що крига мене тримає, розпластався на ньому, розкинув руки й ноги. Ніколи не забуду той день. Сонце вже з тиждень не було видно, замість нього на дзеркальному льоді вигравали червоні відблиски полуденної зорі. Вони потроху згасали. Я відчував, як разом з ними згасає моє життя. Промоклий одяг одразу замерзав й вкривався кригою на морозі. Зусиллям волі я змусив себе поворухнутись. Обережно, відштовхуючись руками, неначе тюлень ластами, підповз по льоду до велосипеда, відтягнув його від небезпечного місця.

Після цієї льодяної купелі Таймир все ж винагородивл мене. Коли я виліз на берег Пясіни, то побачив припорошені свіжим снігом купини. Вони виявились обдертими тушами оленів, сторч встромленими у сніг. Поряд гіркою лежали зняті шкури. Вочевидь, незадовго до моєї появи тут переправлялося на інший берег стадо оленів, і ненці кололи їх у воді. Полювання було вдалим, частину м’яса залишили про запас.

Я насамперед заліз усередину штабелів з оленячих шкур, щоб зігрітися. Одяг відтавав на мені від тепла тіла. Повечерявши мороженим м’ясом, я міцно заснув. Вранці прокинувся здоровим і бадьорим, відчуваючи у собі приплив сил. Невдовзі я стрів собачу упряжку. Її власник – ненець трохи підвіз мене й дав пораду, як ліпше дістатись Хатанґи.

На Таймирі я бачив кладовище мамонтів. Велетенські бивні стирчали з землі неподалік від океанського узбережжя. З великими труднощами мені вдалось розхитати й висмикнути з землі найменший бивень. Я подарував його на Чукотці вмільцю-косторізові. Він розпиляв бивень на пластини й на одній з них намалював кита, моржа, тюленя й вивів напис: «Мандрівник на велосипеді Ґлєб Травін». Ця мініатюра нині є експонатом Псковського художньо-історичного музею.

Чим я тішився під час своєї подорожі?

Насамперед у самому русі до встановленої мети. Щодня я складав іспит. Витримав – лишився живим. Провал значив смерть. Як би тяжко мені не було, налаштовував себе на те, що найскладніше ще попереду. Подолавши небезпеку, я відчував величезну радість від усвідомлення факту, що став ще на крок ближче до цілі. Радість приходила слідом за небезпекою, як приплив за відпливом. Це була первозданна радість буття, радість від усвідомлення розкутості власних сил.

В Арктиці я мусив жити й діяти зовсім інакше, ніж у тайзі чи в пустелі. А для цього слід було постійно спостерігати й вчитися як у людей, так і у тварин.

Чи були миттєвості, коли я жалкував, що вирушив у цю ризиковану подорож? Ні! Не було. Був біль у ногах, був страх, що я не досягну мети… та все це забувалося, скажімо, перед красою вмерзлих у лід айсбергів. Ця краса наповнювала мене однаково втіхою й силами.

Не менше я тішився від знайомства з людьми Півночі.

Одного разу довелось слухати шамана. Мене запросив до нього старий якут, у якого я ночував в яранзі. Дідуган допоміг мені полагодити тріснуте кермо. Замість керма він запропонував ствол старої норвезької гвинтівки, яку попередньо зігнув на вогні. І слід зазначити, що нове кермо жодного разу не підвело. Й досі воно зберігається на моєму велосипеді, що виставлений у музеї Пскова. Я не знав, як віддячити старому, а він нічого не хотів брати. Врешті-решт якут все ж зізнався, що його дістали глисти. Я дав йому ліки, котрі взяв із собою на всяк випадок у дорогу. Ліки подіяли. Старий розповів про це усьому табору і, бажаючи ще чимсь мені догодити, запропонував відвідати шамана.

Якут запряг оленів і повіз мене у гори. Яранга шамана була більшою, ніж в інших мешканців. Він увійшов до яранги, де вже сиділи колом якути. Шаман труснув брязкальцями і почав ритмічно бити у бубон, потроху прискорюючи ритм. Він пританцьовував, тужливо наспівуючи, а присутні в яранзі наспівували йому, розгойдуючись.

Я задивився на тінь шамана, що спадала на стіну. Він немов гіпнотизував слухачів своєю грою і рухами й чимось видався мені схожим на кобру, яка ось так само погойдувалася переді мною в ущелині на кордоні з Афганістаном…

Я їхав по цій ущелині за сильного попутного вітру. Сутеніло. Запалив масляного ліхтаря, сподіваючись проскочити ущелину до настання повної темряви. Раптом переді мною щось блимнуло. Я натиснув на гальмо, зістрибнув і завмер від несподіванки. У метрі від переднього колеса стояла на хвості кобра. Розпустивши каптур, вона розгойдувала головою. В її очах відбивалося світло масляного ліхтаря.

Я повільно позадкував назад і лише тоді помітив, що на стінах ущелини клубки численних змій. Паралізований страхом, я рухався наче у сповільненій зйомці, не зводячи очей з кобри. Вона стояла струнко переді мною, немов вартовий. Я зробив ще кілька кроків назад, кожен з яких міг стати для мене смертельним. Кобра не поворухнулась. Тоді я обережно розвернув велосипед і сів на нього, обливаючись холодним потом. Ноги натискали на педалі щосили, а мені здавалося, що мій залізний кінь приріс до землі…

Раптом старий якут, що привів мене до шамана, потягнув за рукав до виходу. Я не одразу зрозумів, чого він хоче. Лише його очі казали, що він стурбований.

На вулиці старий сказав, що шаману я чимось не сподобався. Чаклун під свій бубон вигадав цілу історію, ніби зі мною було ще два супутники, але я їх вбив і з’їв. Старий не повірив шаману: він не тутешній, прийшов у ці місця звідкись з півдня.

В цю мить з яранги вийшов шаман у накинутій на голе тіло шубі. Тепер, на світлі, я міг краще розгледіти його обличчя. Воно заросло густою чорною бородою, розріз очей не був косооким.

– Лікарю, перев’яжи мені палець! – сказав чоловік тремтячим голосом. Вимова в нього була не якутська.

– Я такий самий лікар, як ти шаман!

Я застрибнув до діда у сани, і він щодуху погнав оленів від цього місця.

Кілька днів по тому я дістався до Руского Устья на Індігірці. В цьому селищі, що складалося з десятка рубаних хат, жили російські мисливці на хутряного звіра. На сотні кілометрів вздовж узбережжя океану були розставлені їхні «пащі» – величезні пастки з колод. У гирлах річок мені траплялися мисливські землянки, зруби або яранги, обкладені дерном. У них можна було знайти трохи дров і дещо з їжі.

Мене здивував м’який співучий говір місцевих. Старійшин молодь шанобливо називала батямі. Від них я почув переказ, ніби їхнє селище існує з часів Івана Грозного. Його заснували помори, що прийшли сюди з заходу на кочах – невеликих плоскодонних вітрильниках. Помори, в свою чергу, були вихідцями з новгородської землі. А сам я пскович, тож мешканцям Руского Устья був майже земляком…

Мене приймали дуже гостинно. Я побував гостем у кожній хаті, їв коржі з ікри, святкову строганину. Пив цегельний чай і розповідав усе, що знав про життя в Центральній Росії і на полярному узбережжі. А ще я їм розповів про псковичів – першопрохідців північних морів, що побували у цих краях, – Дмітрія й Харитона Лаптєвих, про Вранґеля.

Прожив у Рускому Устьї кілька щасливих днів. У школі не було вчительки, замість неї я давав хлопцям уроки географії. Вони слухали мене з величезним інтересом, по кілька разів просили розповісти про теплі краї. Ну й звісно, я всіх їх перекатав на велосипеді.

На жаль, ці щасливі дні було затьмарено бандитами. Неподалік від села вони вбили комсомолку-вчительку, яка поверталася до школи з районного центру. Разом з іншими жителями селища я вирушив на пошук банди. Ватажка вдалося схопити. Ним виявився мій старий знайомий – «шаман». Це був, як з’ясувалося пізніше, колишній білогвардійський офіцер…

Від мисливців у селищі я дізнався про дрейф знаменитого норвезького полярника Руаля Амундсена в 1918-1920 роках на судні «Мод» поблизу Ведмежих островів у Східно-Сибірському морі. Продираючись на схід, Руаль Амундсен і його супутники зробили зупинку на острові Чотирьохстовбовому. Я вирішив розшукати цей зимівник. Дорогу до острова мені підказали жителі Руского Устья, що заходили взимку під час полювання на Ведмежі острови.

Я підійшов до острова Чотирьохстовбового з північно-східного боку. Там, біля великого каменя, була площадка. На ній я виявив припорошені снігом норвезьку сокиру з довгою ручкою, чотири чайні чашки й темну пляшку з-під вина. Вона була запечатана сургучем. Крізь скло можна було розгледіти підпис на записці: «Амундсен».

Я знав про загибель цього відважного чолвоіка, що підкорив Південний полюс у 1911 році. Руаль Амундсен загинув у 1928 році в Баренцевому морі. Радянські рибалки випадково виловили в районі його загибелі поплавок і бак літака, на якому він розшукував потерпілий катастрофу дирижабль «Італія» з Нобіле на борту.

Свято шануючи закони Півночі, я не чіпав реліквії Амундсена на острові Чотирьохстовбовому. Поруч з ними я залишив свої реліквії: кілька патронів, трохи дробинок, поламані деталі від велосипеда й флакон з-під гліцерину, куди я вклав опис зробленого мною маршруту. Флакон я заткнув шматком стеаринової свічки.

З острову Чотирьохстовбового я знову вирушив до материка. Наближачючись до скелястого, високого берега, я здалеку помітив білу пляму. Спочатку подумав, що це песець. Ближче побачив, шо то біла ведмедиця. З першого пострілу я поранив її. На щастя, вона не стала відразу нападати, а, взявши у зуби якийсь білий клубочок, полізла з ним по скелі нагору. Я ж не міг перезарядити рушницю через поперечний розрив гільзи. Мені ніяк не вдавалося вибити її, а ведмедиця піднімалась все вище по скелі.

Нарешті я вибив зі стовбура застряглу гільзу і знову вистрілив. Ведмедиця застигла на стрімкій скелі з витягнутою шиєю.

Насилу дістався я до своєї здобичі. І тоді зрозумів, чому ведмедиця не нападала. Вона рятувала свого ведмедика. Материнський інстинкт виявився сильніший за інстинкт хижака.

Я спустив ведмедицю за лапу на лід, оббілував. Шкура її виявилась завдовжки у шість кроків. А ведмежа було зовсім мале. Я забрав його з собою і подорожував із ним півтора місяці.

Ми потоваришували. Я назвав його Мішуткою. Мені з ним було й веселіше, й тепліше в дорозі. Спали ми разом, притулившись один до одного. Ведмежа шуба волохата, добре гріє. От тільки зі сну ведмежа намагався іноді вкусити мене за руку. Неможна було знімати рукавиць.

Їли ми з ним разом, основу нашого раціону складала риба. Одного разу під час сніданку він вкусив мою руку – я розсердився на нього й вирішив покарати. Я закинув ведмежа за високий торос, щоб він не бачив мене, а сам сів на велосипед і поїхав по щільному сніжному насту. Мішутка одразу почав кричати: «Вакулику! Вакулику! »Мовляв, пробач мене!

Він наздогнав мене, котнувся під переднє колесо й цілий день нікуди від себе не відпускав. Мабуть, дійсно злякався залишитися один.

Я подорожував з ведмежам до Певеку. Тут місцеві жителі – чукчі не менше, ніж велосипеду, здивувалися дружбі людини й ведмедя. У чукчів ведмідь – священна тварина.

У Певеку я з ним зупинився у власника факторії. Мішутка, як завжди, сердячись під час їжі, перекинув на підлогу миску з гарячим супом, яким пригостив його господар. У покарання я випровадив ведмежатко у сіни. Але хазяїн дуже турбувався за нього й вмовив мене постелити у сінях ведмежу шкуру, щоб Мішутці було тепліше. Вранці ми виявили ведмежа мертвим. У мене було кілька ведмежих шкур, і я помилково постелив йому шкуру його матері. Тепер вже мені захотілося сказати Мішутці: «Вакулику!»

З тих пір білих ведмедів я більше не вбивав. Соромно стало нищити такого величезного й рідкісного звіра заради кількох кілограмів м’яса, котрі я міг з’їсти чи взяти з собою в дорогу.

Мені є любою будь-яка жива істота. Я вбивав звіра лише в разі необхідності. Мене природа також могла вбити, але пожаліла. Пожаліла, тому що я з повагою ставився до неї, намагаючись зрозуміти й застосувати її закони.”

---

Аренда жилья в городе Миргороде это лучший способ для отдыха и оздоровления. Ведь спокойствие и комфорт является запокукою хорошего здоровья.