Кавказька експедиція. Частина 1. Транзит

Автор: Юрій Борисов

Починаємо цикл кавказьких статей. У першому розділі йдеться про організаційні питання та дорогу до пункту, з якого мала стартувати експедиція.

Маршрут: Київ-Ростов-на-Дону-Владікавказ-Верхній Ларс-Казбеґі

Кавказ завжди манив багатьох мандрівників. Мальовничі краєвиди, багата історія, хитросплетіння різних націй і культур, гостинні люди та смачна кухня. А головне, це зовсім недалеко від Європи.

Проте, після розпаду Радянського Союзу в нас геть забули за той неймовірно цікавий шматочок землі між Чорним і Каспійським морями. Не останню роль в цьому відіграли й ЗМІ, що старанно створювали з кавказців образ бородатих терористів-фанатиків чи брудних примітивних гастарбайтерів.

Втім, я давно для себе усвідомив просту річ: якщо когось поливають брудом у пресі чи по телебаченню, скоріш за все, реальність буде діаметрально протилежною. Ну, не можуть країни з історією в кілька тисяч років, що прийняли християнство набагато раніше за Європу і мають власні унікальні алфавіти, бути такими дикунами, як їх змальовують у різних дебільних гумористичних шоу.

Подальші події засвідчили: я не помилявся. Можу вас запевнити – більшість стереотипів про гарячих кавказьких хлопців – це дійсно стереотипи. Шансів вихопити ****в у сутінках набагато більше в українському райцентрі, ніж у Грузії чи Вірменії.

Дістатися до Закавказзя можна різними шляхами. Розглянемо їх.

1). Цей спосіб найпростіший, але водночас і найдорожчий – літаком. Є прямі рейси з Києва до Тбілісі, Батумі та Єревану.

Також, з 27 вересня 2012 року почне діяти авіасполучення між київським аеропортом «Жуляни» та Кутаїсі. Обіцяють, що цей рейс компанії Wizzair буде дешевим – від 261 грн. в обидві сторони. Не знаю, не знаю.. На перші кілька польотів квитки повністю розкупили, а далі я поки що менше ніж за 1600 грн. (туди й назад) не знаходив. Втім, ви можете стежити за анонсами на офіційному сайті авіакомпанії – можливо, вам вдасться потрапити на промоцію і вихопити «тікета» за такі малі гроші.

З Києва (аеропорт Бориспіль) до Батумі, Єревану чи Тбілісі переліт коштує дорого – в районі 300 доларів.

2). Автобус. Ходить регулярно з Донецька до Єревана. Найдорожчий квиток – 900 грн. Якщо ви полюбляєте даний вид транспорту і вас не лякає перспектива сидіти, згорбившись понад добу в задушливій залізній коробці – вам сюди. Перевага цього способу – дешевизна. Недолік – дуже складна дорога.

3). Поромом. Влітку 2012 він був. Курсував між Одесою та грузинським портом Поті. Коштував в районі 1500 грн. і йшов по Чорному морю близько двох діб. Як на мене, дуже романтичний вид транспорту. Хто з нас не мріяв у дитинстві бути моряком? От тільки на форумах застерігають – доведеться пливти у компанії дальнобоїв, а ці хлопці зазвичай пригодницьких романів не читають, тож будуть вбивати час на судні безжально і прагматично – заливаючи очі спиртним. До того ж, пором ходить нерегулярно, його часто скасовують. Сталого розкладу немає – кораблик відправляється тоді, як назбираються пасажири.

4). Автостопом. Ідеальний варіант, якщо у вас багато вільного часу й мало грошей. На любителя.

5). Потягами до Владікавказу, а далі Воєнною Грузинською дорогою та маршрутками до Тбілісі. Власне ми цим шляхом і їхали. Вийшло досить бюджетно (дешевше за пором). Звичайно, із автобусом Донецьк-Єреван не порівняється, але у потязі спати набагато зручніше.

Схема наступна. Пізно ввечері з Києва йде потяг до Адлера. Він проходить через Ростов-на-Дону, де буде наступна пересадка.
Можна сідати на цей потяг і у Ясинуватій (Донецька область) – в обід. Є ще поїзди з Харкова, але вони усі транзитні й на них дуже складно дістати квиток. Варіант з автобусом із Донецьку не раджу. По-перше, автовокзал знаходиться у зовсім іншому кінці міста. По-друге, буси до міста на берегах Дону ходять у незручний час – один о шостій ранку, інший – опівночі.

В будь-якому разі, нам потрібно дістатися Ростова-на-Дону.

Ми їхали з української столиці. Купе коштує 700 грн., плацкарт – біля 400. У Ростові пересадка на потяг «Москва-Владікавказ». В даному випадку, дуже зручно – інтервал складає лише півтори години. І далі їдемо до осетинської столиці. Квиток у плацкарт вартує біля 400 грн. З Владікавказу до першого грузинського містечка Казбеґі рушаємо на таксі чи маршруткою, а там вже дістатися столиці Грузії – справа техніки.

В ідеалі від Києва до Тбілісі вийде трохи більше 900 грн. на людину. За часом так само як на автобусі, але ви дві ночі спите у якому не якому, а ліжкові, тож можна відпочити.

Останній дуже важливий нюанс. У Грузії, Вірменію чи Азербайджан (ми туди не їздили, але країна не менш цікава – раптом ви схочете відвідати) ПОТРІБЕН ЗАКОРДОННИЙ ПАСПОРТ! Пам’ятайте про це, щоб потім не виникало неприємних ситуацій на кордоні.
Також, майте на увазі – Вірменія і Азербайджан конфліктують. Якщо у вашому паспорті є прикордонні штампи однієї з цих країн, то існує велика ймовірність, що до другої вас не впустять. Принципово. Я навіть чув про випадок, коли з рейсу Москва-Баку знімали людину лише за те, що в неї було вірменське прізвище! Подібні моменти також слід враховувати.

Отже, поїхали.

Російський кордон запам’ятався тим, що потяг стояв на ньому півтори години. Чому так довго? – Незрозуміло. Так само незрозуміло для чого під час перевірки зачиняють вікна і вимикають кондиціонер. Ну, зачинені вікна ще якось піддаються логіці – раптом якийсь контрабандист у кватирку залізе, або ви непомітно передасте комусь золото й діаманти, а от вимкнений «кондюк» – це за межею людського розуміння. Дуже приємні відчуття, враховуючи сорокаградусну спеку «за бортом».

Нарешті всі формальності владнано, злісних контрабандистів затримано, у паспорті стоїть штамп «Успенская» (назва прикордонного переходу) й можна їхати далі.

Ростовська область за ландшафтом дуже подібна до південної України – навкруги степ, помережаний балками. Архітектура також не сильно відрізняється. Єдине, що хоч якось змінило пейзаж – це Азовське море – залізниця місцями проходила досить близько до нього.

Ростов-на-Дону – перша пересадка на шляху до закавказьких країн. Місто досить велике й напевно що цікаве, але оглянути його не вдалося. Часу до прибуття потягу «Москва-Владікавказ» лишалося небагато, тож знайомство із «воротами на Кавказ» обмежилось вокзалом. Навіть навколишні райони не стали оглядати, адже на виході була купа поліцейських (так, міліції в Росії більше немає) і металошукачів. Боротьба з тероризмом. Ось навіть такі плакати висять:

Диктор мало не кожні 15 хвилин застерігає не чіпати підозрілі сумки і просить повідомляти про них поліцейським.
Ще на ростовському вокзалі живуть голуби. Вони мирно сидять на табличках з номерами колій і нічим не переймаються.

Розбалакались із черговим охоронцем. Він виявився молдаванином і одразу ж запропонував придбати домашнього вина:

– «Хороше вино! Беріть, не пошкодуєте! Мені мама потягом з Молдови по непарних числах передає!»

– «Нє, брат! Ми на Кавказ їдемо – там свого вистачає!»

– «На Кавказ? Дивіться, обережніше там!»

Росія може спати спокійно, коли такі люди стежать за безпекою!

Також, у них є окремі зали очікування для військових:

Північно-східні сусіди варять добрий квас – «Кружка і бочка» називається. Мені дуже сподобався:

От і все чим запам’ятався пункт пересадки за півтори години.

Попри побоювання, що до Владікавказу їхатимуть юрби галасливих заробітчан із Москви, контингент у потязі виявився дуже спокійним, та й сам поїзд був досить непоганим – фірмовий все ж таки.

Локомотив перетнув річку Дон і попростував на південь до Кавказьких гір. Дорога йшла через рівний як стіл степ, зрідка вкритий тріщинами річок. На заході висів багряний сонячний диск розміром з баскетбольний м’яч. Розмірений стукіт коліс заспокоював душу.
Проїхавши місто Батайськ, відоме тим, що у радянські часи тут усі ставні були одним кольором із залізничним депо (дивне співпадіння, чого б це так..), я поринув у обійми Морфея.

З першими променями липневого сонця по вагону почали ходити таксисти:

– «Тбілісі, каму на Тбілісі? Недораґа!»

На вокзалі вам також пропонуватимуть доїхати до грузинської столиці на таксі. Ціна питання – 1500 рублів з людини, якщо назбирається повна автівка – 1000. В жодному разі не погоджуйтеся. Навіть якщо ви не практикуєте автостоп, дістатися міста на Курі можна за 700 «дерев’яних» (з розрахунку, що ви їдете вдвох).

Взагалі, якась маршрутка на Тбілісі є. Зі слів місцевих, вона ходить від універмагу «Ласточка» раз чи два на тиждень о 7 годині ранку. Але то варіант ненадійний, бо офіційно на автовокзалі цього не підтвердили. Маршрутка приватна і навіть більшість владікавказців не чула про неї. Ліпше взяти таксі неподалік тої самої «Ласточки», і за 500 рублів (на всіх) доїхати до прикордонного переходу Верхній Ларс. Далі ловиться машина до грузинського містечка Казбеґі за ті ж гроші, а вже звідти ходять маршрутки ціною у 10 ларі або 200 рублів. Курс ларі – 4,4 грн. станом на серпень 2012 року, між іншим.

Що стосується Владікавказу, то місто на берегах річки Терек нічим особливим не запам’яталось. Якогось національного колориту практично немає. Всі вивіски російською, осетинської мови майже не чути, архітектура радянська і невиразна. В очі кинулись лише дорогий джип з номерами невизнаної республіки Південна Осетія і отаке от панно поблизу залізничного вокзалу:

Втім, ми й не ставили за мету довго блукати столицею Північної Осетії, тож сильно його не роздивлялися. Спокуса побачити Грузію була надто сильною, щоб затримуватись у Росії. Піймали «мотор» – роздовбані «Жигулі» (дуже популярне тут і, як виявиться, у Вірменії авто) і поїхали назустріч хребтам Кавказу.

Краєвиди дуже мальовничі:

Ледве стримуюсь, щоб не вивалити тут мегатонни світлин:

До кордону з Грузією від Владікавказу близько 40 км. До речі, багато хто сумнівається, що з Росії до Сакартвело (самоназва Грузії) можна потрапити наземним шляхом. Пам’ятаєте ж, через військовий конфлікт між країнами сполучення було перерване. Аби розсіяти усі сумніви, запевняю вас, прикордонний перехід у селі Верхній Ларс (є ще й Нижній – ви його проїжджатимете) відкрився у 2010 році й повноцінно функціонує. Жодних проблем із перетином.

На кордоні царював хаос. Купа «Жигулів» вперто намагалась влізти без черги. Гарячі кавказькі хлопці не хотіли поступатися бодай міліметром, намагаючись першими прийти до КПП. Все це супроводжувалося вигуками «я твой мать є**л» і національною музикою, що линула з динаміків.

Одного такого джигіта ми піймали і за 500 рублів домовились, щоб він завіз нас у Казбеґі.

Тепер я шкодую, що не здогадався ввімкнути диктофон – настільки цікавим виявився наш супутник.

Уявіть собі картину. Зовні типовий грузин, з вибитим зубом у нижній щелепі, спортивні штани, на стареньких роздовбаних «Жигулях» (але з гоночним кермом), на сидінні для переднього пасажира немає паску безпеки (а навіщо він?), зі старих хрипких динаміків на всю потужність валить музика на кшталт «Даліна, чудная даліна-а-а-а-а!!!!!».

Періодично хлопчина не витримував безладу на кордоні й висовувався по пояс у вікно, випалюючи тиради з грузинських слів, що не дуже складно було ідентифікувати як матюки, відчуваючи інтонацію.

– «Я сейчас буду кавота жестока п***ть. Очень жестока п***ть», – чоловік перейшов на російську.

– «А правда, що кавказці дуже гарячі?»

– «Оооо (схоже, ми зачепили водія за хворе місце)… Очень ґарячий! Я сам баксьор, у міня адин дядя – вор в законє, і втарой – тожє. Я какта в Маскве 40, нет – 60 чілавек палажил! Аднаво, втарова! Ани міня на тєлєфони снімалі!»

Тут нашого співрозмовника, як то кажуть, понесло по повній:

– «У миня здес в маґнітафонє флешка, да? Две флешкі. На адной 30 тисяч пєсєн. На втарой єщо 30 тисяч! Вот у вас какиє самиє нарваниє? Данєцкіє, да? Я как у вас біл, ани на калєнях ползалі переда мной!»

Хлопець явно піймав кураж. Всю дорогу до Казбеґі (границю ми успішно пройшли, грузинська взагалі забирає лише 5 хвилин – одразу відчуваються позитивні зміни в цій країні) він розповідав нам подібні історії.

Їхав гордий грузин у найкращих традиціях Кавказу – під 80 км на гірських серпантинах, де середня швидкість має складати не більше 50, а навколишні долини заливали грузинські народні мотиви (новий знайомий виявився справжнім патріотом і на території етнічної Батьківщини слухав виключно цю музику).

По дорозі підібрали священика. Можливо, саме його молитви і допомогли нам не влетіти у першу ліпшу скелю й екіпаж ВАЗ-2106 благополучно дістався Казбеґі.

Ми попрощалися з колоритним персонажем на «Жигулях», віддали йому чесно зароблені 500 рублів і на повну вдихнули свіжого гірського повітря. Грузія вітала своїх гостей.

Далі буде.

Частина 2

Частина 3

Частина 4

Частина 5

Частина 6

Частина 7

Частина 8

 

---

Наверное каждая семья мечтает об уютном доме за городом с собственным двор и собакой, я бы сам с удовольствием переехал бы в такое поселение вроде этого http://www.vseposelki.ru/catalog/kp/17295.phtml. Нет ничего лучше, чем жить в гармонии с природой.